Містер Піп. Ллойд Джонс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніби знали, що їх будуть зривати, і причепилися неміцно. Ми витягнули їх надвір і спалили. Містер Воттс доручив кільком дітям знайти мітли. Тоді ми підмели клас. Пізніше в кімнату засвітило сонце, ми побачили павутину і позбирали її руками.

      Нам подобалося бути знов у школі. Містер Воттс за нами приглядав, підтримував гарний настрій. Але коли він говорив, то ми замовкали.

      Доробивши все, ми посідали знову за парти, чекаючи, що він відпустить нас додому. Воттс знову заговорив своїм тихим голосом, що зранку нас так здивував.

      – Я хочу, щоб ви зрозуміли дещо. Я не вчитель, але я старатимуся. Це я вам обіцяю, діти. Вірю, що з допомогою ваших батьків ми зможемо змінити наші життя.

      Він запнувся, ніби пригадав щось, і певно, так і було, тому що далі попросив нас стати в коло. Потім сказав узятися за руки або під руки, як хочемо.

      Діти, які чули промови пастора і знали про церкву, заплющили очі й опустили підборіддя до грудей. Але молитви не було, ніяких проповідей. Натомість містер Воттс подякував за те, що ми прийшли.

      – Я не був упевнений, що ви прийдете. Буду чесний: я не мудрий, узагалі не мудрий. Найпевніше, що я можу вам сказати, – те, що тут відбувається – це все, що ми маємо. А, ну і пана Діккенса, звісно.

      Хто такий пан Діккенс? І чому в селі, де живе менше шістдесяти людей, ніхто з ним не знайомий? Хтось із старших дітей зробив вигляд, що знає його. Один навіть сказав, що дружить із його дядьком, і коли ми почали розпитувати, зізнався, що знайомий із Діккенсом. Ми закидали його запитаннями, урешті він розколовся і зіщулився, як побитий собака. Виявилося, що ніхто з нас не знає Діккенса.

      – Завтра ми зустрінемося з паном Діккенсом, – сказала я мамі.

      Вона перестала підмітати і задумалася.

      – Ім’я, як у білої людини, – вона похитала головою і сплюнула за двері.– Ні, ти неправильно почула, Матильдо. Банькатий – останній білий у селі. Інших нема.

      – Містер Воттс сказав, що є.

      Я чула, як новий учитель казав, що завжди буде чесний із нами, дітьми. Якщо він говорив, що ми познайомимося з паном Діккенсом, значить, так і буде. Я з нетерпінням чекала зустрічі з іще однією білою людиною. Правда, я не подумала запитати, де ж ховався той пан Діккенс досі. Але тоді я не ставила слова Воттса під сумнів.

      Моя мама, здалося, за ніч обдумала мої слова. Наступного ранку вона покликала мене, коли я вибігала до школи.

      – Цей пан Діккенс… Матильдо, якщо матимеш можливість, то попроси його прийти й полагодити наш генератор.

      Усі діти прийшли до школи зі схожими проханнями від батьків. Усім доручили попросити антималярійні пігулки, паливо для генератора, пиво, керосин, воскові свічки. Ми сиділи за партами, кожен зі своїм списком прохань, і чекали, коли ж містер Воттс приведе пана Діккенса. Його поки не було. Прийшов містер Воттс і стояв так само, як і вчора, витаючи у мріях. На дальню стіну він уже не дивився, там нічого цікавого не лишилося. Ми тепер витріщалися у вікно – не хотіли пропустити прихід білошкірого чоловіка.

      Надворі СКАЧАТЬ