Царівна Нефрета. Василий Масютин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з золотого дроту або цизельованої бляхи виробляли нараменники, ковтки і діядеми – предмети, призначені не тільки для прикраси живих, але і покійників. Жертви, які приносили вірні до святині, вражали кількістю спорідненого матеріялу. Це було для священиків підставою оцінки, що жертва припала до вподоби богам. Але легкі, хоч може і не такі тривкі, ручні роботи, що залишались поза мурами святині, теж повставали у честь Творця, що надав зручність рукам, які його славили. Так думав Сатмі.

      Багато днів минуло від зустрічі з Нефретою у святині. Сатмі знову побачив царівну, і знову у святині. Коли вона побачила молодого священика – всміхнулася і перешкоджала йому виконувати обов’язок з потрібною увагою. Він знову почав вагатися і майже перервав приписаний хід ритуалу.

      Він не помітив чи не хотів помітити сторожкого погляду Іненія. Щасливим знаком було для нього те, що Нефрета зустріла його усмішкою.

      Тутмоса – писаря святині, що займав становище молодого духівника, цінили високо за його поетичний хист. Цей хист давав йому змогу при переписі святих текстів прикрашувати їх квітами красномовства. Цей писар подав до відома Сатмія, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку він знав змалку і яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищує своїм поетичним талантом його – Тутмоса.

      Тутмос висловив цю похвалу без якоїсь притаєної думки. Він попросту дав відповідь Сатмієві, коли цей похвалив його за гарно складені тексти для його вжитку. Тутмос – людина у поважному віці, а проте горда на свій хист, читав день раніше те, що написав його товариш – надвірний писар, під диктатом царівни. Вірші царівни, правда, не були дуже патетичні, але вони нагадали писареві молодечі любовні пригоди, аж сльоза звогчила його очі.

      Тутмос показав те, що сам дбайливо відписав з його папірусу:

      Я світ забула ввесь у мріях,

      Там мріяв тільки образ твій,

      З’явився ти – я вся мерщій -

      Волосся подув геть розвіяв,

      Та заки впав твій гострий зір,

      Я кучері звила, повір!

      – І це написала дівчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тільки чекає на нього і тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачіску. Але стократно щасливіший той, кого вона прагне і для кого вона розпустить своє волосся.

      Тутмос блиснув засльозеними очима і глянув зворушливо на високу постать Сатмія, що задивився в далечінь.

      – Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи ніжно папірусовий звиток. – Любов це також великий дарунок богів. Людина народилася із сліз Бога, любов з Його усмішки.

      Коли Сатмі раз проходив мимо високих мурів, довкола королівського саду, він почув таку пісню:

      Як тобі, ще того мало,

      Що від п’яного знесилля

      Сонце рвалося, палало,

      Стережись!

      Бо колись

      Пошукаю собі зілля,

      Квітку дику,

      Дику СКАЧАТЬ