Царівна Нефрета. Василий Масютин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.

      Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу знавця єгипетського світогляду. Він був авторитетом у справі гієроґліфів, був подекуди живим представником згаслої правди, оборонцем усіх тих таємничих образів, які більш як 1000 років повторялись як щось неминуче, але для нікого, навіть для жерців – незрозуміле, аж до остаточного упадку Єгипту.

      Які бажання може мати цей бездушний чоловік, той сором’язливий фанатик з віями, немов пожовклі листки?

      У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мері? Ні, ні… Сабіна Гропіюс? Ні, вона зверталася до нього завсіди своїм єгипетським профілем, але ніколи не дивилася на нього. Чиї ж очі це могли бути?

      «Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відорватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця».

      – Так, мій дорогий Райте, ще не запізно. Я розумію, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.

      – Пане професор, ви обіцяли мені показати рукопис.

      Настала тиша, серед якої було чути тільки шелест паперу, судорожно зібганого в пальцях Стакена.

      – Чи така дрібниця може вас справді цікавити?

      Стакен піднісся з місця до папірусу, який імовірно вже був приготовив на столі. Підніс його до очей, переглянув, і його уста викривились зневажливо.

      Райт мав вражіння, мовби цей лист мав його прізвище на адресі, мовби той, хто писав його, був вороже настроєний до адресата і мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужі руки.

      – Ви обіцяли мені…

      Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вміє так поволі рухатися, і прочитав строфу:

      – «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить мої груди, я довіряю своєму серцю…» Що за нісенітниці! – Згорнув поволі папірус і важив його в руках. Райт стримав віддих. – «А що, коли кількатисячолітній поклик розсиплеться у попіл?»

      Стакен підніс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцінність. Над долонями, що наче благали, Стакен підніс руку ще вище. Він підніс звиток до світла, полум’я охопило його і заблисло. Райт зірвався на ноги і схопив Стакена за плече. Але вже було запізно: з папірусу, що знявся димом, упали на стіл спопелілі останки. Видко ще було на них поодинокі знаки, як останні судороги покійника, як останнє прощання.

      – Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.

      – Я не міг би вибачити собі ніколи, якби я чим-небудь підтримав вашу втечу перед правдою.

      Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:

      – Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.

      Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного СКАЧАТЬ