Малхут. Остап Українець

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ той іще не сплатив гроші за торг. Коли з купцем було домовлено, той клав виручку до кишені та переганяв худобу на передмістя у домовлене місце. Там худобу переймав Орест і гнав через Калуш і Долину до Стрия, де і залишав її на обійсті німця. Звідти воли, за яких так і не було сплачено ні крейцера мита, прямували на Відень чи Пресбурґ.

      У врученому Орестом гаманці лежало десять асигнацій по двадцять крон і кілька золотих ринських. Цього мало вистачити на шістьох молодих воликів і відступне для нього з посередниками. На таку суму він приглядів собі небагато вбраного селянина, з виду – волоха, який саме вийшов із-за повороту путівця з трьома парами волів. Той досвідченим оком перехопив погляд Іґнація, який рушив назустріч, і закричав на ціле село:

      – Bună ziua! Vin să ia o privire, ce vite frumoase![7]

      Іґнацій приклав пальця до губ і швидко підбіг до чоловіка, на ходу згадуючи ту єдину фразу, яку знав по-їхньому:

      – Nu înțeleg. Poți vorbi poloneză?[8]

      – Русинський троха знаю, – його «и» звучало геть на волоський лад, глухо, наче із глибини грудей.

      – Скільки хочеш за голову?

      – А? – не зрозумів волох.

      – За вола. Bou! – пригадав він потрібне слово.

      – Сімнадцять за один. За всіх va fi дев’ядесят п’ять.

      – Піде. Тут маєш гроші, волів жени до Галицького передмістя. До субурбії, şti?[9] До Ратуші, далі направо. Там буде чоловік, Орест. Він худобу забере. Будеш тікати – знайду. Suntem de acord?[10]

      Іґнацій закінчив бесіду ще однією волоською фразою, яка йому щойно випадково пригадалася. Погроза знайти була, загалом, порожньою. По-перше, Станіслав був на тому березі Бистриці, а перейти її інакше, як через кладку, селянин ніяк не міг. По-друге, тікати через поля з шістьома волами могла тільки дуже дурна людина. На випадок зовсім непередбачуваних обставин можна було телеграфувати знайомому жандарму в Отинію і попросити його перейняти буковинця з краденою худобою «до з’ясування». Всі питання законності таких оборудок Іґнацій досі залагоджував сам і, з огляду на те, що все ще був на свободі, робив це доволі успішно.

      Селянин закивав, ховаючи гроші до тайстри, тоді відв’язав волів та погнав їх на той берег – до міста.

      Іґнацій неквапом пішов за ним до кладки, біля якої нудився хлопчак років дванадцяти, мнучи в руках засмальцьованого картуза. Сягнув до кишені та, видобувши з неї припасені на такий випадок два крейцери, вкинув їх у шапку малому. Той, ніби вжалений, накинув картуз на голову, примудрившись не розгубити при цьому монети, і кинувся за селянином. Іґнацій же, спершись на кладку, натоптав люльку і закурив – його робота тут закінчиться, коли малий прибіжить назад із повідомленням, що вуйко Орест волів забрав.

      Курячи, Іґнацій роздумував про прибутки, які він гіпотетично отримує з такого ґешефту. У ті часи ринський (або, як його називали освіченіші люди, СКАЧАТЬ