Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не розчахнуться від легкого поштовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такі двері. Не тут і не тепер. Напередодні! У фіналі моторошного сну, який розвіявся, лишив у пам’яті тільки чіткий страхітливий уривок. Ніби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як ці. І маю відкрити їх, аби пересвідчитися: за дверима чорнота вузького коридору, і в тій чорноті видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на підлозі ногами до дверей, і я навіть пам’ятаю рифлену підошву важких, схожих на солдатські берці черевиків тої мертвої людини. Бо уві сні за дубовими дверима в чорному коридорі лежала мертва людина.

      Нотаріус не помічає мого приголомшення. Штовхає дубові двері, а вони і справді важкі. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорноті коридору дебелі черевики: рифлені підошви – сторчма.

      – Стій! Стій! – белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну від ледь прочинених дверей. – У твоїй квартирі – мертва людина! Повір! Я точно знаю! Я те бачила! Раніше!

      – Коли «раніше»?! – Нотаріус не з героїв. Червоне йде з лиця – щоки-губи полотніють. Перелякано озирається на прочинені двері. Відсахується, з підозрою дивиться на мене. – Ми не зустрічалися раніше. Я навіть імені твого не знаю!

      – Здалося тобі моє ім’я!

      – Хто ти?! – питає він самими губами.

      – Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут – двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? – замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. – Давай перевіримо, – пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

      – Ні! – Герман зривається, хапає мене за руку. – Не підходь! Стій, не руш!

      – Добре. Тоді давай викличемо поліцію.

      – Ні!

      Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.

      – Шкода… Що в тебе немає житла.

      Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.

      – Так! Шкода, що в мене немає житла, – відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.

      – Зробимо так! – Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.

      – Зробимо? – перепитую пошепки. – Я теж маю щось робити?

      – Благаю, СКАЧАТЬ