Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Маю у всьому тому признатися Ульці?..

      Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я – вже інша я. Думки – хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг – та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше – Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур – звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.

      – Агов, ти де? – Ульчин голос повертає в реальність. – Проводиш ревізію власних планів і перспектив?

      Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене немає планів.

      – Ти помиляєшся, – дивлюся в Ульчині очі. Вони таки сліпі. Чисті, наївні і сліпі.

      – У чому?

      – Ті двері в моєму сні… Чому ти вирішила, що вони для мене?

      – Хіба ні?

      – Звісно ні! То двері нотаріуса Германа, і він мав їх відчинити. А я просто знала… Заздалегідь знала, що за тими дверима його мертві перспективи. Просто мала в тому пересвідчитися.

      Улька з повагою дивиться на мене. Киває:

      – Логічно.

      – Цілком, – підтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: які в біса мертві перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорі мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою і тулубом! Не як перспектива – як результат! Так було в моєму сні.

      Робота не йде. Літери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працює. Дивиться повз екран свого ноутбука.

      – Улю…

      – Та думаю, – каже Улька. – Куди ж подівся нотаріус?

      – І що думаєш? – насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнівів.

      – Що контур людини, який ти намалювала на підлозі, – то не випадково. А що, як нотаріуса планували вбити, а твій сон передбачив те? І ти випередила події. Окреслила їх імовірність тим контуром. Ніби попередила СКАЧАТЬ