«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ О. Бріциної, полягає в тому, що «за умов панування атеїстичної ідеології, коли знайомство не лише з писаними канонічними текстами, а й з усними проповідями священиків було вкрай обмежене, народна релігія у свідомості багатьох людей ставала джерелом духовних знань та уявлень. У текстах, відтворюваних представниками цих декількох поколінь, які не відвідували церкви і не читали Святого Письма, проте вважали себе віруючими, найяскравіше нині виявляються особливості народної релігії»126. До слів дослідниці додам лише, що велика частина моїх респондентів, які вважали себе «віруючими» або ж жартома окреслювали власну релігійну ідентичність як «православний атеїст», одночасно із вірою в Бога та слідуванням певним релігійним ритуалам також зверталися за потреби до шептух, вірили в магію, порчу, існування відьом, повернення небіжчиків тощо. І незалежно від того, які термінологічні рамки й відповідні методологічні прийоми ми обираємо під час дослідження такого строкатого еклектичного явища, як жива (народна) релігійність, та його співвідношення з нижчою міфологією, важливо бути свідомими того, що релігія не віддільна від інших культурних практик. Релігійний досвід, іншими словами – досвід переживання сакрального, глибоко інтегрований у культуру носія традиції, у його побут та повсякдення, у систему ритуалів, вірувань, норм та заборон, яка обрамляє життя. Саме тому я вважаю за доцільне розглядати нижчу міфологію комплексно, як одну зі складових тієї частини людського досвіду, яку можна визначити як «релігійність, що переживається».

***

      Підсумовуючи цей доволі строкатий за змістом розділ, наголошу на важливості розуміння того, що не існує жодного достатньо повного і, головне, «нашого внутрішнього» джерела, яке б представляло саму дохристиянську традицію і яке можна було б визнати цілком надійним та адекватним відтворюваному змісту. Деякі літописи збереглися лише в одному списку, а деякі мають десяток копій. Помилкою було б думати, що давньоруські літописи та хроніки відображають власне актуальний фольклор чи міфологію того часу, коли вони писалися, або попередніх епох. Перші хроністи були книжниками й наслідували візантійську книжну традицію – вони конструювали історичну концепцію, створюючи власний фольклор, актуальний на той період розвитку середньовічної держави. Поступово окремі записи хронік, сказання, повчання, тексти інших жанрів об’єднувались у великі літописні зводи. Вони мали різних авторів, були неоднаковими за стилем викладу й характером інформації, але завжди несли на собі відбиток поглядів їхніх укладачів. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали існуючі зразки новими фактами, скорочували або вилучали певну інформацію, осучаснювали виклад згідно з нагальними «замовленнями» середньовічної князівської влади. Важливо також усвідомлювати очевидне: давньоруська книжність, навіть у її апокрифічних варіантах, була, безумовно, християнською (християнство у його візантійському, східному вигляді). СКАЧАТЬ