Володимир Сосюра. Отсутствует
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Володимир Сосюра - Отсутствует страница 22

СКАЧАТЬ крики в повітрі…

       Хто це на вухо мені

       виє тоненько і хитро?…

         Голову я нахилю, —

         дивиться грізно хорунжий…

         Мамо, а може, я сплю,

         може, чого занедужав?…

        Місто.

          Ніч.

       Огненні крики в повітрі…

       Хто це на вухо мені

       виє тоненько і хитро…

      Шелестіли жита, хвилювали жита,

      а між ними розкидано маки.

      Там, там

          там, там,

           козаки,

           козаки,

           козаки…

      Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках

      і слухать про любов до Беатріче.

1923* * *

      Оддзвонила давно Революція.

      Чую, чую – бетони кричать…

      І нікому тепер не молюся я,

      й запеклася на серці печаль.

      І солодко сміються вітрини,

      а сніжинки в розпуці летять…

      Десь далеко цвітуть мандарини

      і задумано хвилі шумлять…

1923
* * *

      Не біля стінки я, й не кров моя холоне,

      і вітер не тріпа розірвану шинель, —

      під громом і дощем розкидано колони,

      і б’ють броневики в обличчя нам огнем.

         Ой, б’ють броневики… Атака на залізо…

         Гарячим дзвоном б’є… а в роті з пилом кров…

         З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе…

         І кров’ю капотить на щебень семафор…

      І згадується знов далекий полустанок,

      і од снаряду дим над житом раз у раз…

      Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,

      й свободи на землі ще не прийшла пора?!

         Де пил і бур’яни, під небом Перекопу

         парує тепла кров аж до далеких зор…

         Я чую, як гуде в диму земна утроба,

         де падали вони під орудійні зойки…

      І все, куди не йду, далекий полустанок

      і од снаряду дим над житом раз у раз…

      Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,

      й свободи на землі ще не прийшла пора?!

1922
* * *

         Минай, проклята ніч, минай!

      Розбийся на скалки, стривожена душа!..

      Ще довго мандрувать, коханню ще не край.

             Ша, моє серце, ша!..

      Терпкий холодний жах… Вітри мої кохані…

      Я мрію розіп’яв на золотій стерні.

      В степах блукає дзвін над синіми снігами,

      і меркнуть димарі в рожевім тумані…

      Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене.

      Не знатимуть вуста єгипетських очей.

      Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,

      і плаче молодик над схиленим плечем…

      Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…

      Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…

      Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,

      на скелях Хортиці не розкладу огонь!..

      Минай, проклята ніч, минай!..

      Розбийся на скалки, стривожена душа!..

      Ще довго СКАЧАТЬ