Сірі бджоли. Андрій Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ копилити? Може, слід було взагалі менше говорити і більше посміхатися? Хай навіть через те він міг їй і нерозумним видатися. Жінки дурників або таких, хто дурником прикидається, більше люблять чи легше терплять! Хрін його знає, що у сімейному житті головне: кохання чи терпіння?

      Та якби після пологового не «вибухнув» Сергійович, жили б вони, мабуть, і зараз разом. Утрьох. Тільки де б вони жили? У Вінниці, у батьків Віталіни? Ні, туди б він не поїхав. А тут би вона не лишилася, навіть якби і дожили до війни разом у мирі та злагоді. Ні, що сталося, те сталося, інакше і бути не могло.

      До підірваної церкви лишалося пройти трохи – по чотири двори з кожного боку вулиці: ліворуч тут Крупіни, Далідзе, Петренки і Маціпури, а праворуч – Сєргєєви, старий Лефтій, Корзони й Уріцинови.

      Зупинився раптово Сергійович так, ніби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, відкинуло його увагу до ледь віддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрів на десять. І все зрозумів. Минув він, думаючи про своє, сліди черевиків, які впоперек дороги пунктирну лінію провели. Оглянув їх – видно було, що сліди ці не раз оновлювалися у різні боки. А на дорогу з двору Сєргєєвих і далі у двір Крупіних сягали. Вирушив Сергійович слідами до Крупіних.

      Побачив, що двері разом із дошками, що її закривали, від одвірку відірвані і лише прикриті. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприємним звуком об зледенілий бетонний поріг скреготнула. Зайшов усередину – холод покинутого будинку війнув йому в обличчя.

      У кімнаті на столі три літрових банки відкритих із замерзлою консервацією, а з однієї – з баклажанами у помідорах – виделка стирчить. Під столом дві пусті пляшки з-під горілки. Горілка не звична «Немирів» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку він у житті не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидві стулки шафи відчинені, у серванті шухляди висунуті.

      «Чужинець ходив», – зрозумів Сергійович.

      Вийшов у двір, озирнувся. Побачив, що сліди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом із соломи. Праворуч по сніговій корі гільзи розкидані. Десятків зо два. Згадав Сергійович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стріляє.

      Постояв над лігвом снайпера, зітхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозуміла думка від побаченого на думку не прийшла. Натомість прийшло відчуття холоду.

      «Якщо ці звідси по «украм» стріляють, то «укри» зрештою гарматою відповідь дадуть!» – подумав Сергійович.

      І уявив собі, як летить з боку Жданівки снаряд і ніби роздумує: куди впасти! І вже на льоту в бік його, Сергійовича, двору повертає.

      Здригнувся пасічник через страшну гру власної уяви. А що, як зустріне він зараз цього снайпера, а той буде на війну, на своє військове місце йти? Що він зробити може? Сказати? Попросити? Віддати наказ? Людині зі снайперською гвинтівкою щось говорити-наказувати?

      Скривив СКАЧАТЬ