Сірі бджоли. Андрій Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тобі чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. – Звати тебе як?

      – Петро я, – сказав парубок.

      – А звідки?

      – З Хмельницького.

      – Ага, – Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. – Значить, з української армії?

      Парубок кивнув.

      – Артилерист? – обережно спитав хазяїн дому.

      Петро замотав головою, що ні.

      – А вас як звати? – спитав.

      – Мене – Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

      – Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.

      – А я за паспортом- – Сергій Сергійович, а в житті – Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!

      – Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, – припустив Петро.

      – З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає – ні!

      – А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, – усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.

      – Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! – промовив Сергійович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?

      – Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!

      – Де ти мене бачиш? – здивувався Сергійович.

      – У бінокль, – парубок трохи знітився. – Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.

      – А яка вдень від нас небезпека? – здивувався Сергійович.

      – Від вас власне ніякої, а от він снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!

      – Та не приходить сюди ніхто! – переконливо заявив Сергійович. – Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!

      – Четверо вбитих за рік, і три поранених, – спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.

      Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.

      – А що там у вас, на Україні? – спитав. – Сала всім вистачає?

      – Усім, – хлопець не зміг втримати посмішку. – Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні – як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.

      – Ну, це ті, хто живими залишаться, – скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. – А перейменовують що?

      – А ви що, не в курсі? – Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!

      – Електрики давно немає, це так, – сумно закивав хазяїн дому. СКАЧАТЬ