Українська містична проза. Сборник

Чтение книги онлайн.

      Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.

      – Будьте ласкаві, скажіть: де дівся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав він.

      – А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.

      Лоріо вийшов – більш не було надії…

      Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…

      – По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.

      Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…

      Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна, півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…

      Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба, знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.

      – Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.

      – А там на портреті є його адреса.

      Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив, що на ньому й справді ізверху наліплено було картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.

      Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.

      – Чим можу служити?

      – Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?

      – Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

      – Все одно… Скажіть, скільки вам дати?

      – Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…

      – Ну ви собі зробите другий, не все одно?..

      – Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.

      Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…

      – Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

      Художник усміхнувся.

      – Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

      – Я вам дам свою адресу, я… я вам СКАЧАТЬ