Українська містична проза. Сборник

Чтение книги онлайн.

      Тихий, маненький, запашний будуар. Світло м’яке, ніжне, квітки, екзотична зелень – і звуки, звуки, звуки… Вони не тут, вони десь, може не на землі навіть. Вони мов світло, розкидані всюди, ростуть з душі, хвилями охоплюють істоту… Рвонуть одразу розкішно блискучим акордом, тихо понесуться в далечінь, зачіпаючи відповідні струни серця, плескотом поетичної мрії залунають і прокинуться білими тінями десь далеко-далеко… В них і спокій терпіння та смерти, і радощі життя, і темрява сумної ночі, і пекучий погляд божевільних очей… А біля великого венеціянського вікна стоїть на тлі зірчастих небес чорна, дивно-прекрасна фігура, оточена, мов рабами, розкішними рослинами… То – вона… вона…

      Лагідний оксамит закриває тіло, мов навмисне для того, щоб ярчіше блиснув у вічі сніжно-білий лебединий вигиб шиї. Великі круглі серги меркнуть своїм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцінного каміння, лише два діяманти впали униз із розкішних очей, дві перлини повисли там – і перлинам тим ціни немає… Ще не рвуть ридання тіла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зігнуте, але зараз, зараз розіллється море пекучого болю, зараз зірветься з чарівних вуст безумний протест…

      І піт холодний виступив у нього на чолі… Він прокинувся. Било й стукало у скроні, руки тремтіли, а душа боліла так, як ніколи ще…

      Морем безмежним журби підіймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

      Дивився широко розкритими очима в повні темряви кутки кімнати, ловив вухом найменший звук – і знову засинав важким, мов камінь, сном, уривчасто дихаючи.

      …пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фіґура оточена людьми, але люди ніби маліють коло неї – і вона одна, самотна, пливе у височині, сіючи світ сонця, блищучи навколо правдою краси. Біле, ткане ельфами й феями лісів убрання, розкішна гірлянда квіток через плече, антично зачісане волосся, а в руках мірт, зірваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоїнством і сіє дивні пахощі навкруги… І це вона… вона…

      І мов з підземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморідних парів багна якого… піднялось доверху зло… втілення зла… Дише воно убійним диханням, сипле палючими іскрами заздрощів. Озброєне воно в мідну сталеву кольчугу сліпих тенденцій, а в правій руці держить тонкий, як жало зміїне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випалені слова й речення благонравних матрон, жриць таємного культу розпусти… На кінці кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п’яного, що зайшов до тихої оселі щасливих людей…

      І повільно, але безповоротно, як смерть, зростає воно, підіймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгість з ферулою короткозорої глупоти в руці; там далі сонм родичів, кревних і близьких, і дальніх з чорними вишкіреними зубами, з кістлявими пальцями, простягнутими СКАЧАТЬ