Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він сліпо вірив не лише в мужність, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своєю зухвалістю будь-яку міру і майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, і виходили сухими з води. Вахмістр був із паном Кміцицем в усіх «підходах» до Хованськогo, брав участь у всіх бійках, нападах, набігах, викраденнях і дійшов висновку, що його молодий пан усе може, все вміє, з кожної халепи вирятується і кожного, кого захоче, утопить. Пан Кміциц був для нього уособленням найбільшої міці та щастя, але тепер натрапив свій на свого! Хоча ні – пан Кміциц натрапив на кращого за себе. Бо як же інакше? Адже знайшовся чоловік, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише зміг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.

      – Чи, може, скінчилося вже наше щастя? – бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.

      Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.

      Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:

      – Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.

      – Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.

      – То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!

      За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.

      – Хто живе в цій хаті? – спитав дорогою.

      – Пани мешкають.

      – Як їх називають?

      – Цього мені не можна сказати.

      – Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! – Шановний пане, – відповів смолокур, – якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?

      – Це правда! А багато цих панів?

      – Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.

      – То це шляхта?

      – Звісно ж, шляхта.

      – І тут мешкають?

      – Часом тут, а часом Бог зна де!

      – А ці коні звідки?

      – Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!

      – Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?

      – Чи СКАЧАТЬ