Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      – Сюди ніхто не потрапить, бо багно довкола і лише один перехід. Дивно мені, чоловіче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

      Сорока хотів одразу ж відповісти, що і ці ліси, і цей перехід він знає добре, але, поміркувавши, вирішив за краще змовчати, натомість спитав:

      – А великі ці бори?

      Чолов’яга не второпав запитання.

      – Тобто?

      – Далеко йдуть?

      – Ой! Та хто їх там пройшов: одні закінчуються, інші починаються, і лише Господь Бог знає, де їх немає. Я там не був.

      – Гаразд! – приязно відповів Сорока.

      Сказавши це, він наказав хлопові повернутися, а сам завернув до хати.

      Дорогою міркував, як йому краще вчинити, і вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись відсутністю господарів халупи, забрати коней, як своїх, і з табуном утікати. Здобич була цінна, і коні дуже припали до серця старому жовнірові, але за мить він таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далі робити? Багно навколо, один вихід – як на нього натрапити? Випадок їм допоміг, але ще раз може не статися. Йти слідами копит не було сенсу, бо ці мешканці мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.

      Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

      – Але ж я дурень! – сказав він. – Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.

      Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.

      – На дорогу? Але ж там князь і погоня.

      «П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. – Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».

      Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.

      У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:

      – Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

      Сорока піднявся на тапчані і дослухався, але хворий, зойкнувши раз і ще раз, засинав, а потім знову прокидався і кликав:

      – Олюнько! Олюнько, не гнівайся!..

      Лише близько півночі він повністю заспокоївся і міцно заснув. Сорока також задрімав, але скоро його розбудив тихий стукіт у двері оселі.

      Досвідчений жовнір розплющив очі негайно ж і, схопившись на рівні СКАЧАТЬ