І прибуде суддя. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:

      – Ідіть ще подрімайте трохи. Ну йдіть, чого ж ви… Я розбуджу.

      Я знизав плечима й рушив до свого місця. «Вона таки чомусь боїться мене», – подумав дорогою. Вагон так само важко дихав. Спав і мій старий сусід. Чи, може, вдавав, що спить. Я сів на лавку, притулився спиною до стіни й собі заплющив очі. Щось щемливе підкотилося мені до горла. Ще за якихось двадцять-тридцять хвилин я опинюся в Богом забутому містечкові. І ледь я подумав про це, відчув ще й інше: смертельно не хочеться туди приїздити, відбувати тих три роки за направленням.

      Я побачив лице Валерії, в її чудових волошкових очах – здивування, біль і образа. Як вона чекала тих кількох слів, які я мав сказати…

      Розтулив повіки. До біса згадки. Я вчинив щиро, між нами все перегоріло, і якби я сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною», – чи ще якісь близькі за змістом слова, вони були б першим реченням епілогу до нашого кохання і наших почуттів, а епілог, як відомо, довгим не буває, він мусить поставити крапку в будь-якому сюжеті. Лишалося хіба що одружитися, аби зостатися у Львові, аби просто зостатися, зачепитися, як казали в нас на курсі. Але піти на таке я був не здатен. Я відчував, що не здатен і на інше – приїхати й написати Валерії, що кохаю її чи ще щось. Наприклад, що мені там сумно, навіть якщо буде сумно, нудно чи ще якось там насправді. Взагалі нічого не напишу, хоч і обіцяв це, прощаючись. Але ж обіцяв, обіцяв, обіцяв, від цього нікуди не дітися, як і від прибуття до Старої Вишні, подумав я. Це порівняння мене здивувало. Наче я не довіряю самому собі, от як виходить.

      Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати в ньому змісту, тим паче якихось деталей.

      І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше – тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї останньої ночі я був такий, як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.

* * *

      Ми приїхали до Луцька вже після того, як проти свого прізвища на дошці, де вивісили списки розподілу цьогорічних випускників, я спіткнувся об фразу: «Направити в розпорядження Волинського обласного суду». У цьому не було нічого дивного, бо ж я родом із Волині, де й досі живуть мої батьки. Хоча мене мали залишити у Львові, в одному з районних судів. Приїхали сюди, бо раптом виявилось, що у Валерії є родичі в Луцьку, а їхній сусід працює в обласному суді.

      Ми тоді ходили вулицями старовинного міста, де я віднині мав жити. Сюди, як стояло в підтексті нашої поїздки, мав забрати Валерію. Вона захоплювалася містом, а швидше – переконувала мене, яке воно прекрасне, майже нічим не гірше Львова.

      Я знав – не заберу її. Чи не знав? Чи удавав, що не знаю? Чи не знав – СКАЧАТЬ