І прибуде суддя. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це нагромадження тіл у переповненому вагоні, дратує задуха й мішанина запахів, яка робить повітря кисло-застояним. Доведеться терпіти (бо заснути навряд чи зможу) півгодини, а то й більше. Напевне, більше. Я зиркнув на годинник. Чверть по другій. Якраз час для сну. Тому такий безпробудно сопучий вагон. Наче ковальський міх, який не можна спинити. Дратувало і світло з перону, чомусь ніхто не здогадався опустити чорну завіску, що стирчала зверху вікна.

      Я звівся на ноги й шарпнув її руками з обох боків.

      – Даремно, – озвався сусід. – Пробували.

      Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон із місця. І це безглузде розгойдування теж почало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.

      У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці – розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї – щось високе й поважне.

      Провідницю я побачив унизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.

      – Не бійтеся, – сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. – Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.

      – Хто вас знає. – Вона ніби оговталася від несподіваного переляку.

      – Не треба, не треба, – запевнив я. – Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?

      – Самі зійдете.

      – Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.

      – Уже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.

      Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив із місця.

      Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.

      – Ви що, збираєтеся тут ночувати? – здивовано спитав я.

      Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами й побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.

      – Що ж ви так? – докірливо промовив я. – Могли…

      Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, щосили намагаючись стримати глухе ридання.

      – Що з вами?

      Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. СКАЧАТЬ