І прибуде суддя. Володимир Лис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу І прибуде суддя - Володимир Лис страница 2

Название: І прибуде суддя

Автор: Володимир Лис

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Современные детективы

Серия:

isbn: 978-617-12-5293-6, 978-617-12-5294-3, 978-617-12-4674-4

isbn:

СКАЧАТЬ ви… Дякую. Просто дякую.

      Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:

      – Ви у відрядження?

      – У відрядження? – чомусь здивувався чоловік. – Ні, не у відрядження. На роботу. – І пожартував: – На постійну роботу! На трирічне заслання.

      Із веселого, приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…

      Провідниця обірвала думку, що поволокла її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:

      – То ви за направленням?

      – Авжеж, – веселості в його голосі навіть додалося. – Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. – Він тріпнув непокірним чубом. – Тож як повернетеся – передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?

      – Зі Львова?

      – Даруйте? – Хлопець трохи знітився. – Я гадав – бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…

      – Так-так, бригада львівська.

      «А сама я зі Старої Вишні», – хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:

      – Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?

      – Знову не вгадали. – Пасажир, проте, явно не був розчарований. – Я юрист.

      – Юрист?

      – Що, не схожий?

      – Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?

      Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила гучно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.

      – Судді на вигляд солідніші, еге ж? – по-своєму, очевидно, розтлумачив її подив пасажир. – Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…

      – До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…

      Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.

      Коли вона перевірила всі квитки й повернулася у своє купе – там уже лунала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, і плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.

      Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе – очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись із кожною наступною СКАЧАТЬ