І прибуде суддя. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      – Пропустіть, будь ласка, – сказав якомога твердіше, – дорога кожна хвилина.

      – Вона помре. – Навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. – Треба занести її до батьків.

      – У них що – є телефон? – здогадався я.

      – Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.

      – Для кого ліпше? – Я рушив прямо на нього.

      – Для неї і для вас.

      Він усе ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Озирнувся й побачив, що не помилився.

      – Ви лишаєтесь?

      Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.

      – Я справді далі не піду, – сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.

      – Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? – спитав я, стримуючи лють. – Чи до найближчого телефону.

      Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.

      – Телефон навряд чи працює, – сказав жебрак. – А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви й у цій темряві побачите, повернете праворуч. Там збоку скверик буде. Через нього навпростець – вийдете прямо до лікарні. Бувайте.

      Уже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:

      – Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І, швидше за все, моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і цієї поради, то принаймні не відгукуйтесь ні на чий голос. І особливо якщо пролунає крик, який кликатиме на допомогу. Не шукайте крику, чуєте? На добраніч.

      Він так швидко зник, мовби розчинився у густій, непроникній темряві, крізь яку проступали примарні обриси дерев і кущів, а за ними темних, як і все довкола, хат. Поки що це місто скидається більше на село, подумав я. Дівчина на моїх напівзатерплих руках ворухнулася, ледь чутно застогнала, ніби нагадуючи, що треба рушати. «Хоч би яку лавку надибати», – майнула в мене думка, стомлена, як і я сам.

      На лавку я натрапив ще метрів за триста, під чиїмись воротами. Сів на неї, притулившись до паркану. Провідниця лежала на моїх руках і на колінах, я відчував – дихає, хоч і ледь чутно. Несподівано я відчув й інше – тепло її зігріває мене, притому якось по-особливому. Воно наче охоплює, огортає мене з усіх боків. Це було незвичайне тепло. Так, немов хтось почав накидáти на мене теплу, нагріту на вогні сітку, сплетену з густих ниток і вимочену перед тим у воді. Поступово тіло, яке я тримав на руках, мовби справді запарувало.

      Я не був боягузом. І все ж мені зробилося моторошно, коли СКАЧАТЬ