Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ одвертав од догматів віри християнської. Він казав – «нема рабів божих», єсть і повинні бути люди, вільні «тілом і духом».

      «Начувайтесь лиха», – сказав старий.

      «Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять, яко писання «єрицьке», «поганське».

      Дівча плаче, потім радиться з братом – що робити. Зважають, що треба поховати хоч найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати (коротка сценка). Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє встають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, коли хтось знайде ці скарби, – і дознається великої мудрості: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»

      Скільки в цій простій, нехитрій історії стоїчного оптимізму, дихання притчі ошляхетнює наші душі, зерно задуму не встигло стати колосом, не відродилося в ньому, але існує в палахкотливій нездійсненості маленького шедевра!

      …Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу. Цей псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований в пам’яті кожного українця, і не тільки українця. Нехай для декого дзвін цього імені пов’язаний лише з назвою одного з найкрасивіших київських бульварів, або з найменуванням школи, де навчається його син або дочка, або столичного театру, але все ж таки гордий дзвін цього імені в серцях мільйонів людей породжує не тільки спогад про «Лісову пісню» або «Досвітні вогні», але і палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ, що спородив її в чорне царське лихоліття.

      В історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно, Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливу зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:

      Я дивлюся на малюнках

      Не на гордих переможців,

      Що, сперечника зваливши,

      Промовляють люто: «Здайся!»

      Погляд мій спустився нижче,

      На того, хто, розпростертий,

      До землі прибитий списом,

      Говорив: «Убий, не здамся!»

      Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану, в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась, ледве трималась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі Очі світили на все лице, бездонні Горе-очі, світились на всю Стрілецьку, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.

      Муки виснажували її з дитинства. З дитинства навчилась вона «крізь сльози сміятись». Вже у десять років з’явились перші ознаки туберкульозу лівої ноги, а незабаром і лівої руки. Потім хвороба перекинулась на легені й нирки. В СКАЧАТЬ