Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ так сталось. Не кожна з літератур Європи клекоче таким шевченківським протестом проти гноблення людського духу, і навіть серед найпідготовленіших і найвиплеканіших культур не часто з’являлися поети, що з такою віртуозністю володіли вогненною зброєю слова, що посміли б посягнути на таку бастилію тиранії і кріпацтва, якою була царська Росія – тюрма народів. Внук гайдамаки, кріпацький син став основоположником нової української літератури і літературної мови України.

      «Він був сином кріпака і став володарем в царстві духу.

      Він був кріпаком і став велетнем в царстві вселюдської культури.

      Десять років він страждав під ігом російської солдатчини, а для свободи Росії зробив більше, аніж десять переможних армій…» (І. Франко).

      Відомий український учений, перший ректор Київського університету, друг Пушкіна і Гоголя, Максимович писав Тарасові в 1859 році: «В околицях Михайлової гори (гора біля Канева. – І. Д.) залишили Ви по собі найживіші, найсердечніші спогади. А на правому березі Дніпра Ви стали особою міфічною, про яку складають дивовижні казки і легенди, наряду з історіями старовинних часів». А в жандармських сейфах після смерті поета, окрім всесвітньовідомої товстенної справи «про художника Шевченка», завелась нова – «про могилу Шевченка» на ста восьми аркушах (в легендах йшла мова про сховані на могилі «освячені» для помсти гайдамацькі ножі). Поет дослухався до народу, народ – до самого серця його поезії.

      Про Шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, хоча ставлення поета до народу було побудовано аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і всеприйняття. Поет став виразником духовного здоров’я української нації лише тому, що міг відверто в обличчя висловити їй і слова ненависті до довготерпіння, до проявів принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами на протязі століть. Він не лише віддав артеріальну кров своєї поезії для духовних жил народу, але й не побоявся розкрити гнійні рани на його тілі:

      …А ми дивились і мовчали

      Та мовчки чухали чуби,

      Німії, подлії раби,

      Підніжки царськії, лакеї

      Капрала п’яного!..

      У пориві відчаю Микола Чернишевський, начеб в унісон своєму українському побратимові, теж обурювався довготерпінням народу: «нікчемна нація, нація рабів, зверху донизу – всі раби». Відверті і приховані раби – великороси (раби в ставленні до царської монархії) не люблять згадувати про ці слова. А, як на нас, це були слова справжньої любові до вітчизни, любові, що тужить по причині відсутності революційності в масах великоруського населення».

      Подібного ґатунку знищувальні ієреміади народжуються лише в серцях патріотів. І лише люди, подібні до Чернишевського, змогли гідно оцінити співця України, у якого

      «…все коло його дум і помислів перебуває у повній відповідності зі змістом і ладом народного життя (М. Добролюбов. СКАЧАТЬ