Пекло на землі. Віталій Юрченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      До зброї, браття! Гайдамаки! Більшовики в місті! До зброї! – І бах-бах…

      – Що… де… – схоплюються.

      – На місто сунуть… Скоріш… Будіть один другого. В чому хто є… рятуйте всіх… – та знову бах-бах…

      І вмить касарня закрутилася в дикім хаосі зборні. В життю подібної гарячки не видав. Дві сотні людей завертілись, як на вогні: не знали, чи штани вперед, чи набійницю, за черевики – чи за рушницю.

      У п’ять хвилин курінь сипав надвір, інстинктово ладнався, хто в чім схопився. Оригінальне було військо: розпанахані, заспані, без шапок, в одному черевику, в самих сорочках. Десь взявся бончужний п’ятої сотні, а пізніш пригнався полковник. Бігли на гук стрілянини.

      Більшовики городами в дві кольони перлися на місто. Ми безладно розкинулися й дали нерівну сальву, не злякавши їх. Навпаки, вдивившись, де жертва, зграями кинулись на нас. Куди там було стримувати – їх цілі маси. Відбігли ми на дільницю, тримаючись непевно.

      На наше щастя, прибіг зі станції курінь богданівців. Це підбадьорило нас. Вирівнялись, але позиція незручна – спереду садки, а ззаду майдан.

      – Відходь на дільницю і отаборюйсь, – передав полковник. – Кулемет, кулемет лаштуй, – побачив, що тягли «Максима».

      Заняли зручну позицію, прилаштували кулемет і чекали червоних з-за садків. Вони гадали, що ми втікаємо, і лізли сміливо. На рівнині сипнули їм доброго перцю й примусили прилягти. До речі, наспів І-й курінь гайдамаків та невелика частина Зеленого. Моральний бік був за нами. Більшовики ще раз смикнулись на нас, та певне третя частина з них звалилася на місці.

      Загорілась страшенна січа. Створився ад, в якому я ще не бував. Пара тисяч крісів та кілька кулеметів глушили все навколо, не чути було ніякої команди. Баталія тяглась хвилин з 15. Курінний Кузьменко виявив ініціятиву: знявши високо кріс, махнув кругом і кинувся в атаку.

      – Сллла…ва! – підхопив увесь курінь і сунув на городи. За ним знялись богданівці.

      Я біг невеличкою вуличкою попід дерева. Перед собою бачив двох: один зірвався, покинувши кріс, а другий вхопив бомбу. Щойно він замахнувся рукою, як похилився взад: бомба з дренькотом розскочилась, розпанахавши йому внутренності. Не пам’ятаю, чи вистрілив я. Встиг лише присісти за деревом, зігнувшись від вибуху. Вмить, зірвався й несвідомо побіг. Та в кількох кроках відчув гаряч. По тілі ринула кров. Зупинився, – що таке? Кров сочила й змочувала одежу, а ліве плече терпко щеміло: бомбою шкрябнуло. Вернувся; на валі побачив ще гарячого четаря Музику Петра. За мною йшло кілька ранених.

      А в місті творилося таке, чого в практиці військовій ще не бачив. З диявольським жахом гналося все свідоме й несвідоме: вози, тачанки, гармати, авта, коні, люди. Наскакували одно на одне, перекидались, запружували шлях, мішалось живе з мертвим. І все летіло, де діру бачило, без упину, схаменіння, як від смертельної прокази…

      А коли б не спохватились вчасно?! Хряснуло б тисячі людей, добра…

      Другого дня ховали 16 жертв. Я перев’язаний салютував останнє «прощай» свойому співтоваришеві в борні – Музиці СКАЧАТЬ