Справа «Про страчений одяг». Борис Крамер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спиняє бурхливий політ ріки на кам’яних порогах, туди під гору, де ховались перші козацькі застави, виїхали на Вільховецький шлях, яким, кажуть, молодий Хміль ходив на Волощину. Аж ось і горбатий лишай посеред зораного поля – купа дерев відьминого хутора. Тут вона, Ликера Бунька, світом мутить, долі сплутує й на людей порчу насилає. Баба Яга, худа і чорна, як дубова дошка, у запраному сірому платті і червоній кофтині, замашна й невтомна, ніби й не було на горбу десятків зо сім літ, простоволоса, ходила попід грушею, тицяла у гілки довгою тичиною з прив’язаною на кінці пластиковою пляшкою без дна. Тиць, круть – груша відпала у самолов. І складала плоди обачними рухами в чималенький ящик, який навіть чолов’язі загартованому перенести важко, бо може пупець урвати.

      – Бачиш, не літає, – стиха мовив вибалушеному напарнику Артем Нагорняк. – Захопи речовий доказ…

      Подвір’я у баби було покошене, доглянуте, хатка гляділа на хлопців синіми вікнами, мовби питалась, поки стара не бачить: а чого це ви, непотрібні й безобразні, не кликані сюди приперлись?.. Город прибраний, доглянутий, тільки червоніли бурячинням кілька рядків столових буряків – їх можна копати перед самим снігом, та де-не-де стирчало поодиноке кукурудзиння, може, у тому який знак, щоб урожай був нарік – не збирати все, поки не припреться гусеничний трактор орати. Тракторист з поля заскочить та за півлітра зоре, незважаючи на темний авторитет господарки. Під хлівом, за плетеною з рудої лози стіною, буцнувся колесом у порожню собачу буду мотоцикл з коляскою МТ-10 болотного кольору. На криниці з повного відра скапувала вода – цяп-цяп, пий мене…

      – Шановна!.. Чи тут проживає громадянка Ликера Бунька?.. – гукнув у сад під грушу Артем. – Добридень!..

      Баба відкрутила чергову грушу, як електролампочку, потримала тичку над головою, придивляючись до прибульців, з прикрістю щось пробурмотіла й прошелестіла розтоптаними домашніми капцями до воріт.

      – А ви знаєте, що значить Бунька?.. – стала за п’ять метрів і вороже затріщала, як суха дошка, неначе ось зараз ударить їх тією довгою тичиною по плечах та й пожене назад у долину.

      – Нам сказали, що це вас так звуть, – промимрив на той сухий тріск невпевнений Артем. – Ликера Бунька…

      – Дурний вас піп хрестив!.. – без вихилясів, не вдаючись до алегорій, поставила їм діагноз відьма й кинула, не дивлячись, куди впаде, самолов для груш. – Бунька – це по старовинному… піхва. Хто як почує – дурна, лунка, глибока, порожня… Стара!.. Ану повторіть!.. Кого ви шукаєте?..

      – Ми не ми!.. – закрутились, заскімлили, ніби перед стратою, обмануті хлопці. – Нас так скерували!.. До Ликери…

      – Буньки?.. – продовжила замість них лиха баба, блискаючи їдкими очима. – Ну то ви її знайшли!.. Бо Бунька – це ще й глечик з вузьким горлом. Мені таке більше подобається… Зразу злилася, а тепер – змирилася. Народ скаже, як зав’яже. І нічого не поміняєш… А взагалі-то мене звати Ликера Семенівна Ставницька, я з древнього польського роду. Це щоб СКАЧАТЬ