Біла ніч. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Уже петляючи між стовбурами, почув тріскотіння автоматів, змішане з матом, затим – крики тих, кого черги дістали. Кулі свиснули й у нього над головою. Не зупиняючись, Чотар на повному ходу протаранив густі чагарі, перечепився ногою об підступний корінь, упав, сильно забившись. Здалося першої миті – усе, убитий, та враз поруч, над головою, почув різке:

      – Уставай! Бігом!

      Перевернувшись на спину, розгледів над собою Цвяшка, схопився за його простягнуту руку. Ривком піднявши його, Степан, не криючись, застогнав:

      – Ребра… Дідько…

      – Ти…

      Чотар не договорив – ззаду знову затріщали автомати.

      – Я! – гаркнув Цвяшко. – Бігом, кажу! Не зупиняйся!

      Де взялися сили, Мирон не знав. Та припустив уперед, заглиблюючись у ліс, так скоро, що Степан відстав. Озирнувшись, щоб почекати, Чотар побачив – товариш махає рукою, наказуючи не зупинятися. Далі біг, скільки було сил, утративши відчуття часу. Лише ліс миготів перед очима, та сонце то пірнало за верхівки, то виринало.

      Нарешті, вискочивши на якусь галявину, не встояв на ногах – упав із розмаху на прілу траву, з-під якої де-не-де вже пробивалася дрібна зелень. Віддихався, перевернувся на спину, чомусь зовсім недоречно усвідомивши: вибір зроблено, назад дороги нема, і хай як хотів до останнього жити й не ховатися, однаково не вийшло.

      Поруч затріщало, повалився Цвяшко, кинув на видиху:

      – Усе!

      – Ти вчора думав – усе.

      – Забув? Сам біг! Тепер бач, як пішло! У різні боки! Поки всіх ловитимуть, ми прорвемося.

      – Нас не ловитимуть?

      – Кажу – усіх. Тільки ми перші. Відірвалися. Хіба облава, ліс прочешуть. Та нема в москалів зараз стільки людей. Поки розберуться…

      До Мирона почало доходити: а простий план, схоже, таки вдається. Сівши, він потер забите плече. Степан далі лежав, дивлячись у небо.

      – Нас не зловлять.

      – Чому?

      – Бо мене вчора злапали. Бомба, як кажуть, двічі в одну воронку не падає.

      Аргумент сумнівний. Проте Чотар промовчав, остаточно віддихуючись.

      – Далі як?

      – Я тебе маю питати.

      – Мене?

      Цвяшко теж сів, потім – поволі звівся на рівні, глипнув на Мирона згори:

      – Ти тутешній. Сам казав – знаєш, до кого постукати. Я тут, поки мене тягали, чув краєм вуха про Східняка. Знаєш такого?

      Чотар справді чув про командира з таким псевдо.

      – Особисто ні. Він то тут, то там.

      – Його б знайти.

      – Саме його?

      – Чи когось іншого. Я, братику, у погребі сидіти не хочу. В мене, знаєш, за цей час до совєтів багато чого назбиралося. То як, заведеш?

      Мирон теж підвівся.

      – Та спершу подалі звідси. Досидимо до темряви, я тим часом розтумкаю, де ми є. Як ніч упаде, спробуємо вийти, є кілометрів за десять на схід СКАЧАТЬ