Біла ніч. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

      – Знаєте, ви дружина мого начальника. Старшого за званням. Я не можу, не маю права на фамільярності.

      – Як для не лише підлеглого, а й колеги мого чоловіка ви занадто… як би це сказати… Манірний.

      – Тобто?

      – Інтелігентний. – Клавдія всміхнулася.

      – Хіба в нашій роботі не може бути, як ви сказали, інтелігентних людей?

      – Чому. Можуть. Поки не почнуть цю роботу.

      Вона віднедавна не боялася ступати на слизьке й навіть сама час від часу дозволяла собі провокувати чоловіка. Уже навчилася надавати кожній небезпечній за змістом фразі іншого, переважно нейтрального звучання.

      – Даруйте, Клавдіє Ар…

      – Клавдія.

      – Так, Клавдіє. – Капітан пристав на її гру, якщо це, звісно, була гра. – Не зовсім вас розумію. Ви хочете сказати, що наша служба якось псує людей, котрі вважають себе порядними й інтелігентними?

      – Зникає ілюзія білих рукавичок. Ну, хіба можна стояти на сторожі безпеки держави й при цьому не забруднити рук? І варто усвідомити: маєте справу не з тим брудом, від якого потім можна легко відмити руки.

      – Я не такий наївний, яким ви мене бачите. Зрештою, бачив усякого й приймав, повірте мені, не дуже делікатні рішення.

      – Чого ж, вірю, – зітхнула Клавдія. – Через те називати дружину старшого за званням на ім’я – не найбільший гріх нинішнього часу. Домовмося про це.

      – Добре, – легко погодився Нечаєв. – Але в такому разі я – Андрій. Таке просте ім’я.

      – Аби не бентежити нас обох, Андрію, то називатимемо одне одного на ім’я, коли ми отак, як зараз. Самі.

      …Вони зустрілися випадково, біля замку Любарта. Квартиру Полиніну виділили в центрі, в одному з уцілілих будинків на вулиці, яку тут за звичкою називали Ягеллонською. Дізнавшись від нових знайомих, що Марта живе десь у Гнідаві, подумала – у чорта на рогах. Та потім освоїлася й переконалася: дійти туди можна хвилин за двадцять, і піша прогулянка була приємною. Клавдія могла йти коротшим шляхом, та щоразу навмисне робила гак. Їй подобалося ходити саме тут, повз давні мури. Від холодного каменю віяло чимось справжнім, відчуттів вона не могла собі пояснити, а після кількох спроб уже й не хотіла.

      Досить того, що міцна стіна додавала їй втраченої за роки війни впевненості будь у чому взагалі. Лише заради того не варто шкодувати, що переїхала з Москви в хай старовинне, не звичне окові, та все ж не близьке за духом, до того ж – виклично провінційне, як вона вперто вважала, місто. Та інакшого вибору все одно не мала.