Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      Дівчинонько моя вірная…

      Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…

      І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:

      – Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.

      – Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?

      – Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса.[4]

      Тарас чомусь не здивувався почутому і навіть не зрадів, що нарешті він буде щасливим на Щасливій планеті якогось там Сиріуса, а лише, зітхнувши, сказав дівчині-зіроньці з такими променистими очима:

      – Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.

      Десь лунко запіяли півні.

      Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.

      Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі:

      А високо в ранковому піднебессі так само яскраво сяяв Сиріус, біля якого – диво з див! – була планета Щастя.

      Дивом із див була для поета і рідна Україна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена і волі, і навіть свого імені – її велено було звати якоюсь там Малоросією, – вона все одно була прекрасна, адже нічого прекраснішого за рідну батьківщину у світі білому немає.

      У 1847 р. на засланні Тарас Шевченко напише на одному подихові вірша «Зоре моя вечірняя» (уривок з поеми «Княжна»):