Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

Чтение книги онлайн.

      – Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й наперекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!

      – Те-те-те! – сказав собі нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.

      Тут підійшов до нього Санчо і сказав:

      – Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.

      – А хіба ж ваш господар такий божевільний, – спитав шляхтич, – що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?

      – Не божевільний він, – відповів Санчо, – тільки шалено одважний.

      – То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги, – пообіцяв шляхтич.

      І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому:

      – Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати.

      – Знаєте що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кіхот. – Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні.

      І, повернувшись до леваря, крикнув:

      – Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!

      Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав:

      – Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки: тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули!

      – О маловіре! – відповів йому Дон Кіхот. – Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.

      Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:

      – Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця – мене-то леви, я певен, не рушать.

      Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства: на таку несосвітенну СКАЧАТЬ