Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гишпанських співців він не вельми цінує. Хоть же рідну поезію не конечне собі влюбляє, морочиться оце зараз, компонуючи глосу[62] на присланий із Саламанки чотиривірш – здається, там у них турнір поетичний.

      На все теє одказав Дон Кіхот:

      – Діти, пане, то ніби частки утроби родительської, тим-то слід їх любити, чи добрі вони там, чи лихі, як любимо душу, що животворить нас: повинні їх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестиві звичаї навертати, аби, до зросту дійшовши, стали батькам своїм старим опорою, а нащадкам хвалою і славою. Не вважаю за доцільне змушувати їх до студіювання тієї чи іншої науки, хоть переконування ніколи не завадить. Коли ж наука потрібна не pro pane lucrando,[63] коли небо послало щасливому студентові батьків, що його всім обмислити спроможні, такому, на мою думку, слід дозволити в ту науку вдатися, до якої він найбільше схильний, і хоть поезія дає менше користі, ніж утіхи, заняття нею нічиєї не може остидити слави. Поезія, мостіпане, то в мене молодесенька та ніжнесенька панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють і зукрашають багато інших, що суть всі наші науки: вона ж то всіма ними послугується, а вони всі через неї уповажнюються. І така то панянка, що не любить, аби її руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхімічна сполука, що хто коло неї ходити вміє, добуде з неї щире золото неоціненної проби; треба тільки тримати її в шорах, не давати розтікатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами і ніяким світом у продаж не пускати, хіба що в вигляді героїчних поем, жалісливих трагедій чи веселих та штудерних комедій; не слід також допускати до неї усяких блазнів та черні несмисленної, нездатної збагнути її сили і скласти ціну її скарбам. І не гадайте, пане мій, що під черню я розумію тут саму лише простоту та низоту: усякого невігласа, будь він паном великим чи князем, можна й слід зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезією, дотримуючи указаних вище умов, уславить і звеличить ім’я своє поміж усіма культурними націями світу. А що син ваш, кажете, легковажить рідне письменство, то він, на мій суд, помиляється, і ось чому: великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Верґілій не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всі поети давнього часу творили мовою, що її ввіссали з материнським молоком, і не сягали до чужої якоїсь, аби висловити високі свої думи; а якщо так, то слід сей звичай і на інші народи поширити, і не погорджувати німецьким, скажімо, поетом, коли він пише по-німецьки, або кастильцем чи навіть біскайцем, як вони по-своєму творять. Тільки ж син ваш, добродію (так я собі мислю), не проти поезії рідномовної виступає, а проти поетів, мабуть, що, крім гишпанщини, не знають жодної іншої мови, ані жодної іншої науки, що могли б підтримати, посилити й збагатити прирожденний їхній хист. Та й се ще не певна річ, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матірнього лона поетом виходить і, СКАЧАТЬ