Гора між нами. Чарльз Мартін

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ годину – її можна посадити на клаптик землі завбільшки з цей ангар.

      Я оглянув приміщення – метрів 25 на 45.

      – Завдяки цьому я можу дістатися дійсно віддалених місць, – розповідав він. – Саме за це мені й платять. – Чоловік позирнув на годинник та на мить замислився. – Слухайте, ну, навіть якщо я підкину вас до Денвера, ви все одно зможете вилетіти тільки вранці.

      – Я хочу спробувати. Крім того, кажуть, насувається така буря, що може засипати снігом надовго.

      – І це не дешево, – зауважив він.

      – Скільки?

      – Сто п’ятдесят на годину, і вам доведеться також заплатити за шлях назад. Тобто 900 доларів.

      – Кредитки берете?

      Чоловік примружив одне око, нахилив голову, прискіпливо мене оглядаючи. Вочевидь, він щось вирішив, кивнув, криво всміхнувся та простяг руку.

      – Ґровер Рузвельт, – відрекомендувався він.

      Я потис його жорстку долоню.

      – Часом не родич колишньому президентові?

      – Не дуже близький. Не те щоб вони дуже хотіли зі мною породичатися.

      – Бен Пейн.

      – І ви що, ходите лікарнею у халаті з написом «Лікар Пейн»?

      – Саме так.

      – І вам дійсно платять за лікування?

      – Навіть різати себе дозволяють. – Я дав йому свою візитівку. «Ви знаєте Пейна? Більше ніякого болю»[12].

      – Щось надто моторошно, еге ж? – Він прочитав напис на картці.

      – Ну, можна по-різному це сприймати.

      Ґровер осміхнувся, видобув з кишені люльку та запалив її бронзовою запальничкою, втягуючи полум’я глибоко у тютюн. Коли середина вже яскраво світилася червоним, він знову клацнув запальничкою та сховав її у кишеню.

      – Ортопедія, значить?

      – Ну, і медицина катастроф. Це споріднені сфери медицини.

      – Тоді злітаємо за п’ятнадцять хвилин. Я потелефоную дружині та скажу, що буду пізно. Сходимо завтра з нею в ресторан та з’їмо по добрячому стейку. Ну, і поклик природи, – додав він через плече, прямуючи до туалету. – Кидайте ваш рюкзак на заднє сидіння.

      – Тут є вай-фай?

      – Пароль «танк».

      Я відкрив ноутбук та під’єднався до Інтернету, завантажуючи ділову й особисту голосову пошту – вона надходила мені на е-мейл у вигляді аудіофайлів. Я взагалі взяв собі за звичку геть усе спілкування вести через електронну пошту, бо це суттєво ощадить час. Відтак я скопіював з диктофона записи про своїх пацієнтів та надіслав їх секретареві (а також іще на два незалежні сервери – про всяк випадок, раптом одна чи дві копії десь загубляться). На тому я закінчив – на решту листів можна буде відповісти у польоті, а щойно десь знайду вай-фай – усе відправлю. Ґровер повернувся за кілька хвилин. Раптом я згадав про Ешлі Нокс.

      – Ґровере, а скільки людей ви можете взяти на борт?

      – Опріч мене ще двох, якщо вони не проти сидіти пліч-о-пліч.

      Я озирнувся на головну будівлю аеропорту.

      – А СКАЧАТЬ