Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тим паче до жінки, але гетьманич нічого з собою та зі своїми почуттями вдіяти не міг – так ненавидів мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тоді ледь-ледь було похитнулася – злодійку вже повалено. Та ще коли він побачив, з якою відвагою вона трималася і з яким спокоєм зустріла винесений їй найвищий вирок.

      – Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.

      – Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!

      Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

      – Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.

      Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.

      – Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

      Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками своє стидне місце…

      І Тиміш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жінки у ній він тієї миті не бачив, тільки відьму. Козаки теж бачили у ній відьму, але дивувалися: роздягли її догола, але хвостика, як то має бути у відьми, в гетьманші не виявили.

      – Відводить, бісівка, очі, – вирішили судді.

      І тоді Тиміш вигукнув, намагаючись дивитися в очі мачухи:

      – Оце тобі, зміючко Олено, і за Телесика, і за все твоє зло, заподіяне гетьману! – До козаків крикнув: – Садіть її на коня і – під зашморг!..

      Гетьманшу посадили на коня.

      Руки їй зв’язали за спиною, а коня підвели під в’їзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – підвели до зашморгу, що звисав. Наділи той зашморг гетьманші на її ніжну (гетьман, бувало, називав її лебединою) шийку і пустили коня вчвал.

      Кінь подався, гетьманшу вирвало з сідла, і вона повисла у зашморзі під брамою… Те саме було вчинено і з її коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а він її обкрадав…

      Закохані – голі-голісінькі – посмикались під брамою в зашморгах, посмикались і затихли.

      Навіки.

      Як Олена Прекрасна зі Спарти, так і Олена Прекрасна з Чигирина закінчили навдивовиж однаково, адже знехтували правічним застереженням: не сій вітер, бо пожнеш бурю…

      А старому гетьману ще довго-довго іноді вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспівує:

      Козаче-соболю,

      Візьми мене з собою…

      І тоді гетьман відчував на сухих пошерхлих губах, на язиці такий солодкий-солодкий СКАЧАТЬ