Страта. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Ірена поворушила присок у багатті.

      Якби тоді вона зважилася мати дитину від цього божевільного… Ні. Тобто, звичайно, малюк бігав би й лазив через паркани укупі з цими шибайголовами – але тоді вона була б пов’язана з Кромаром куди більш, аніж просто спогадами…

      Половину з яких слід було б навіки забути.

      «Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комітет. Я просто звертаюся до вашої гуманності… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсім безневинні люди. У нас є останній шанс…»

      «Я мушу подумати…»

      …«А який поштовх для творчості!.. Певна річ, ви пов’язані підпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет із Комітетом… У нас є канали для швидкого видання, поширення, популяризації… Це був би сплеск вашої письменницької кар’єри… Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували б злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»

      Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого підборіддя.

      Під стільцем безформною купою лежала роздруківка її незакінченої повісті. Уже написана відсотків на шістдесят – і раптом виявилася непотрібною, недоречною, безперспективною…

      А чого, власне, їй треба? Щоб її упізнавали на вулицях? Щоб її ім’я було у всіх на вустах? Щоб відірвати хоч раз у житті Срібний Вулкан у номінації «повість»?

      Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.

      Хай йому грець. Їй хочеться мати привід для гордості. І вона бажає, щоб її право на цю гордість визнали…

      Ірена скривилася.

      Ось уже тижнів зо два вона не бралася за роботу. І називала це «відпочинком…»

      Навіщо Анджею знадобилося відправляти їй ту листівку? З огляду на те, що ось уже п’ять років, як вони щезли з обрію одне для одного?…

      Увійшов, відчинивши лапою незамкнені двері, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, підвів на Ірену сумні очі.

      «Подивимося… – сказала вона пошепки. – Мені треба ще трошки подумати».

* * *

      Експертів було п’ятеро. Всі чепурні, партикулярні, напахчені дорогими парфумами; всіх по черзі представили Ірені – але вона, певна річ, жодного імені не запам’ятала.

      – Звіримо годинники…

      Пан Петер нервувався і намагався приховати своє хвилювання. Ірені було його навіть трішечки жаль.

      – Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваємо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятій сорок п’ять пані Хміль увійде в простір моделі. На жаль, ми не зможемо безпосередньо спостерігати за її діями… Однак пані Хміль пройшла необхідний інструктаж і здатна впоратися зі своєю місією абсолютно самостійно…

      Петер говорив і говорив, спостерігачі мовчки кивали.

      – Аварійний СКАЧАТЬ