Страта. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!

      А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину…

      А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою… А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, – ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:

      – Це Ірена?

      Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.

      – Алло, Ірена?

      – Ви хто? – запитала вона похмуро.

      – Я Анджей.

      …Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.

      – Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що її слухають.

      – Той, хто замовляв музику.

      Вона промовчала.

      – Я підібрав ваш записник… разом із номером телефону.

      – І що? – запитала вона.

      Проте вже через секунду додала:

      – То засуньте цей записник… знаєте куди?

      І жбурнула трубку на важіль…

      Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті – майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване… із сірникових коробок.

      – Це що? – запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.

      – Та так, – він недбало махнув рукою. – Нічого особливого… Така собі моделька…

* * *

      Вони зустрілися на нейтральній території – в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.

      – …І ваші останні речі. Я дала читати їх синові – той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал…

      Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею…

      Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.

      – Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?

      Дама посміхнулася – досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:

      – Затишна обстановка… сприяє насамперед приватній бесіді.

      – І все ж таки?

      – Так, ми уповноважені говорити офіційно, – Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. – Ми розуміємо ваше… м’яко кажучи, замішання.

      – Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років СКАЧАТЬ