Втікач із Бригідок. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Франку там, у притулку. Він оцінив… – зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. – То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.

      – Що ж тоді оцінив пан Франко? – заохотив Клим.

      – Живу основу. Справжню – так сказав, – Захарові очі зблиснули. – То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.

      – Добре. Де той щоденник?

      – Спалив.

      Це прозвучало просто й буденно.

      – Для чого?

      – Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили – слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так – ні. Розлютився і кинув у комин.

      Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

      – І ось тепер знову почали вести щоденник?

      – Що б із того вийшло – не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.

      – Щоденники ведуть у товстих зошитах…

      – Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

      – А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?

      – Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, він зник, – Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. – Випарувався. Біль лишився.

      – Біль?

      – Я коли писав, остаточно зрозумів – утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?

      – Спробую. Ви погрожували їй?

      – Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.

      – Вона уникала?

      – Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.

      Кошовий потер перенісся.

      – Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе – вірно?

      – Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.

      – У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?

      – Вдягнувся й пішов геть із кімнати.

      – Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?

      – Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.

      – Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?

      – Звичка.

      – Для слідства й тим СКАЧАТЬ