Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.

      Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.

      Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою, на якій так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дід Левко. І хочеш не хочеш – змушений він скинути дошку в рів, а сам, немовби по старечій необхідності, стати в кущах спиною до жінок. Щось перчисте кинули баби в дідову спину, тільки сміх розсипався та стихало шарудіння босих ніг у траві.

      Береться за дошку старий Левко, тягне під пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темніє потроху, добре, що не бачать люди цього дідового сорому. Чути кроки – і Левко ховається знову. Тепер по стежці з дробівкою на плечі проходить сторож Карачкун, щось наспівуючи під ніс, не примітивши діда Левка…

      Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.

      – Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?

      – Який він там Радіон – він Радій, або ж Радик.

      – Усе одно – Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.

      – Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.

      – Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.

      – А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.

      – А коли я розплющу…

      Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби…

      Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, прив’язує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:

      – Отак буде добре!

      Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.

      З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.

      Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.

      – Тепер і полуднувати можна, – вдоволено завершує Левко.

      – От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, – підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.

      – Чого вирегочуєшся? СКАЧАТЬ