Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мантія на його плечах не вражала зайвою пишнотою і не здавалася карнавальним костюмом.

      Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Ні з того ні з сього, з якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як зазначив Гарольд…

      А де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер – самій віддуватися перед його величністю?

      Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

      – Я… невчасно? – запитала я якось жалібно.

      – Ти виросла… – сказав він задумливо.

      – Так, – зізналася я після короткої паузи. – Аж на вісім сантиметрів…

* * *

      У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, була чудовою і дуже зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені картатими шкурами в клітинку (що воно за звірі – в клітинку?), затишний камін, а посередині кімнати – тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці (я мигцем побачила) якесь креслення. Паровий млин, чи що?

      Вікна маленької зали виходили на три сторони світу так, що видно було одразу і гори, й море, і місто, і ліс.

      – Ти голодна?

      – Ні…

      – А якщо подумати?

      – Я пити хочу, – зізналася я.

      – Морсу?

      – Невже є?

      – У короля є все, – відповів він вагомо. – Сідай, де подобається.

      Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

      – Що ти мостишся, наче чужа?

      Я подивилася на нього – і раптом сльози бризнули потоком…

      Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася. Але все якось не так. У них тут шість років минуло – шість років Оберон про мене й не згадував… Навіщо я приперлася – похвалитися, що підросла?! Подумаєш, плюс вісім сантиметрів…

      Оберон, немов і не завваживши моїх сліз, простягнув мені кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

      – Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

      – З як… яким?

      – З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

      Я підвела очі:

      – То ви…

      – Тільки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Ні. Тільки іноді – дуже рідко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе, як завжди…

      – Як завжди… – гірко пробурмотіла я, рукавом витираючи шмарклі.

      – Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…

      З того боку дверей СКАЧАТЬ