Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Усе-таки він був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, світла вітрівка (не вельми чиста), джинси, розтоптані кросівки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!)

      – А Оберон знав?

      – А ти гадаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

      – Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час він не знайшов хоч одного принца?

      Гарольд опустив голову:

      – Він шукав. Але ж у нього – жодної вільної хвилинки. То дракон унадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

      – Що, зовсім-зовсім немає принців?!

      – Ну, панікувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливої впевненості. – Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

      Я потягнула носом, але нічого не відчула.

      – Звідки смердить?

      – З вулиці. Від цих, що їздять.

      – А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

      – Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

      – Парк?

      – Ну, так. Ходімо. Погода гарна.

      – Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.

      На виході з двору мене наздогнав Макс.

      – Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

      Я підійшла:

      – Чого тобі?

      Макс нервував:

      – Хто це?

      – Мій друг.

      – Куди ти з ним ідеш?

      – А тобі що?

      – Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

      Я примружила очі:

      – Ти мене що, виховувати зібрався?

      – З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?

      – Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

      Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

      Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

* * *

      – Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

      Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)

      – Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, СКАЧАТЬ