Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

      – Можна… у туалет?

      – Що?

      – Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?

      Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

      – Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).

      Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.

      Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!

      Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…

      – Прийшли. Дивись під ноги.

      Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

      Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).

      Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

      І це називається туалетом?!

      Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…

      Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…

      Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…

      – Гей! Ти довго там?

      Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.

* * *

      Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…

      Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.

      – Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.

      По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

      Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

      – Ліно?

      Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.

      (Ну, чому, чому одразу не сказати, що він СКАЧАТЬ