Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Аудієнція

      – Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…

      «Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…

      Той, хто мене впіймав, цупко тримав мої руки за спиною. (Лишенько, так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева…)

      – Пусти!

      – Ти ба, ще й сіпається! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто відшмагати на стайні та й відпустити?

      Я засмикалася сильніше, проте чоловік так крутонув мені лікті, що довелося змиритися.

      – Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милість» скрипливим, як іржаві завіси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобі треба було в королівськім саду?

      – Мене запросили… – (Про те, що я дівчинка, лячно було й подумати.) – Мені… дали ключ…

      – Що? Ключ від мого саду?

      – Ключ… від Королівства…

      – Он як? – гачкуватий ніс його «милості» описав у повітрі химерну лінію. – Хто?

      (Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)

      – Оберон… – зраділа я, згадавши нарешті його ім’я.

      Цупкі руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)

      – Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук він устиг натрусити?

      – Непотрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу – у мене здібності! Оберон мене запросив!

      – Схиблений… – знизав плечима сторож і нарешті відпустив пальці. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовті круглі очі.

      Я глянула на свої руки. Он які червоні сліди від пальців клятого сторожа – мабуть, будуть синці… Та це ще дрібниці порівняно з батогом, який на мене чекає…

      – Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.

      Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закіптюжена до чорноти. А де ж поділася наша вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на стінах?

      Якого біса мені потрібно в цьому дурному «Королівстві»?!

      – Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…

      – Он як? – скривився гачконосий після довгої неприємної паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?

      – Скажіть, Ліна Лапіна…

      «Милість», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не видаю.

      – Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своєму умі. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собі іде…

      – Відведи до каземату, – байдуже сказав його «милість». – Справа, СКАЧАТЬ