Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?

      – Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.

      – Весело… – сказала я ошелешено.

      – Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

      – Згодна.

      Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

      – Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

      Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…

      – Ти готова?

      – Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.

      Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…

* * *

      За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.

      У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).

      – Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.

      – Навіщо?

      – Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.

      Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

      Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

      – У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…

      – Що?

      – Нічого…

      – Боїшся?

      – Хто – я?!

      – Ну от і чудово…

      Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…

      – Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

      Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…

      Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої СКАЧАТЬ