Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – От і думай.

      Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

      – Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

      – Ідіотка… – сказав він здивовано.

      – Що?

      – Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.

      – Не стосується?!

      Він примирливо підняв руку:

      – Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.

      Я націлилася посохом некромантові в груди.

      – Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)

      Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли звиваючись змійки летючих піщинок. Схоже, наближався світанок; я тільки тепер відчула, що смертельно стомлена… Не те що злетіти – на ноги звестися не змогла б…

      – Ти хочеш героїчно загинути – чи всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.

      – Певна річ, загинути… – я відвернулася.

      Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку – пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

      – Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому підлого чаклунства. Його всі забули…

      Я не втрималася:

      – Він привів нас сюди! Він збудував місто й замок! Як вони могли?!

      Максиміліан знову зачерпнув жменю піску:

      – Якщо вони винні – відплата не за горами.

      Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

      – Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?

      Я підвела голову:

      – Що?

      – Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?

      – Я його не забуду ніколи.

      Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

      – Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

      Він глянув скоса:

      – Ти вишивати вмієш?

      – Що?!

      – Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

      Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

      – До чого тут вишивання?

      – До того, СКАЧАТЬ