Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

      – А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

      – Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.

      – Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).

      Я виразно глянула на Максиміліана.

      – Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

      – Ніколи не смій так робити!

      – Як?

      – Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

      – Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

      – Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!

      У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)

      Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

      – Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

      Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…

      Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…

      Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.

      Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.

      – Що воно там?

      – Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.

      – Чому догори черевом?

      – Тому що здохлий!

      – Де ти взяв цю гидоту?

      – Де взяв – там більше нема!

      Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

      – А це навіщо?

      – Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…

      – А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

      – Прикуті СКАЧАТЬ