У печалі є крила. Макс Портер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Я написав сотні мемуарів. Для таких видатних персон, як я, це необхідність. Думаю, це зветься імператив.

      Колись дуже давно грали криваве весілля, і син крука розсердився на свою матір за те, що вона знову виходила заміж. Тож він полетів. Він полетів на пошуки свого батька, але йому траплялася лише мертвечина. Він завів дружбу з фермерами (він підставляв під кулі інших птахів), науковцями (він навчився виробляти інструментами таке, чого не вміли навіть шимпанзе) і з поетом. Чи двома.

      Кілька разів йому здавалося, що він знайшов кістки свого батька, і він голосив над ними і кричав осточортілим стерв’ятникам: «Тут лежать сірі кістки мого батька, який носив чорний каптур крил», але щоразу, коли він дивився ще раз, виявлялося, що то останки якогось іншого ворона.

      Тож, утомившись бути притчею во язицех, переситившись своєю зловісною славетністю, він пострибав і прилетів, і приволік себе додому. Весілля ще тривало й було в повному розпалі, і старий сірий крук, що топтав його матір біля сходів, був не хто інший, як його батько. Cин намагався викричати свій біль і збентеження батькам, що звивалися поряд. Його батько засміявся. ТРАХ. ТРАХ. ТРАХ.

      Ти прожив довге життя і бував круком знову й знов, але й досі не можеш зрозуміти жарту.

      Тато

      М’яко.

      Легко.

      Як світло, як дитяча п’ятка, притрушена тальком і поцілована, як замша, яку погладили проти шерсті, як пил, як шпильки й голки, як обіцянка, як прокляття, як сім’я, як усе зернисте, плетене, ланцюжкове, пронумероване, як усе створене природою, і несамовите, і тихе.

      Усе це повністю зникло. Ніщо не вижило.

      Хлопці

      Ми з братом знайшли гуппі в калюжці води, що утворилася між камінням. Ми загорілися бажанням убити її. Спершу ми кидали в калюжку камінці, але рибка була швидка. Потім перейшли до великого каміння й брукняків, але рибка або ховалася в закутках і маленьких розщелинах, або висковзала. Але ми були дітьми людей, а рибка була всього лише рибкою, тож ми винайшли спосіб її вбити. Ми наповнили калюжу камінням, лишаючи рибці все менше й менше простору. Невдовзі вона сумно кружляла в маленькій водяній тюрмі, й ми вибрали камінь ідеального розміру. Мій брат кинув його, піднявши руку вгору, і він ляснув і хлюпнув, камінь об камінь, у воду, й у захваті ми підняли його. Цілком упевнені, що риба мертва. Вся радість пішла в пісок широкого довгого пляжу. Мені стало гидко, а мій брат вилаявся. Він запропонував кинути мертву рибу в море, але я не міг змусити себе торкнутися її, тож ми побігли пляжем назад до батька. Він не відірвав очей від своєї книги, але сказав: «Бачу, ви щось накоїли».

      Тато

      Ми ніколи не посваримося знову, вже не буде наших милих коротких шаблонних сварок. Наших ніжних, вишиваних хрестиком непорозумінь.

      Наш будинок стає фізичною енциклопедією її більше-не-існування, яке шокує, і шокує, і являє принципову різницю між нашим будинком і будинком, де попрацювала хвороба. Хворі люди у свій останній день на Землі не лишають на пляшках червоного вина записок: «О НІ, НЕ ПРИСМОКТУЙСЯ ДО ЦЬОГО». СКАЧАТЬ