Господь симпатизує аутсайдерам (збірник). Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

      Вона перераховує птахів на гілках.

      Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.

      Всі їхні галасливі родини рухаються

      в бік коптських монастирів,

      маючи при собі лише запаси

      своєї віри, яка заважає їм

      летіти в розрідженому повітрі.

      Вона їх усіх перераховує, звіряючи

      записи та спостереження, роблячи

      правки у своєму нотатнику.

      Цей великий перепис птахів, що

      залишають нас, – їй буде чим зайнятись,

      даючи собі раду з усім цим пір’ям,

      що забивається між сторінок.

      Це ще не зима, це ще не та пора,

      коли слід загортатись у тишу і

      запалене листя, коли слід тримати

      горло в теплі, ніби музичний інструмент.

      Ще будинки наповнені світлом,

      наче пляшки водою, а вона перераховує

      їх, не вміючи ні з ким домовитись,

      не вміючи нікого ні в чому переконати.

      Тому що жоден із нас не надається

      до переконання. Ми лише стоїмо під

      осіннім небом і ловимо листя на

      хитру наживку. І він теж не надається

      до переконання, не береже

      своє горло.

      Вона навіть готова померти,

      аби нарешті з ним домовитись.

      І готова потім воскреснути,

      аби добити його по-справжньому.

      Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

      заселений якимись невтішними зомбі?

      Після пошуків житла, спання на стільцях

      і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі

      ти торкалася пальцями його цегли,

      і вона була тепла й груба,

      наче свиняча шкіра.

      Пам’ятаєш того старого,

      який трапився нам на сходах?

      Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

      він завмер, дивлячись услід

      настороженим поглядом.

      Як він ловив кожен твій рух,

      заворожено задивляючись угору,

      доки в потоках сонця й пилу

      спалахували твої порцелянові литки,

      горіли твої солодкі коліна.

      Сержант, який вів його справу,

      питав розгублено й недовірливо:

      – Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

      Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!

      – Ну що ж, – виправдовувався я, – це був найкращий місяць у нашому житті.

      – Ну а запах? – не міг заспокоїтись сержант. –

      Ви що – не помічали запаху?

      – Ну що ж, – не погоджувався я. –

      Живі тут пахнуть не краще.

      – Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,

      стік на підлогу.

      Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.

      Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

      гіркі новини передавали по державному радіо,

      і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

      Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

      його СКАЧАТЬ