Покров. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      – Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, – мовила баба. – Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимонаха Макарія…

      – Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте в милості – одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.

      – Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під Дорошівкою повернутися – зілля-квіти збирати на поміч добрим людям.

      Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно – сльоза забриніла, покотилася.

      – То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему Петровича…

      Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.

      – Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним життям прощалася.

      Перпетуя задихнулася, ноги не тримають – опустилася на лаву поряд із бабою.

      – Бідолашний, кажете… – до стариці подалася, руки кістлявої торкнулася. – Не відмовте в милості… Повідайте! У муках Ярема Петрович помирали чи легко відійшли?..

      – З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, – мовила стара.

      Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.

      – Знаєте мене? – відсахнулася.

      – Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана Дороша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за ганьбу свою, – замовкла, до чаю приклалася. – Не мордуйтеся… – додала. – Не стане їй сил вам зашкодити.

      Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.

      – Я в усьому винувата, – крізь сльози. – Серцю довірилася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не мене?! Чому його – янгола мого доброго…

      – Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.

      Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:

      – Дружина Яремі Петровичу смерті просила?

      Баба закивала.

      – На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.

      – Та як би зміг?!

      – Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає поіменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін наперед не зурочити. А пан Дорош…

      – Зумів?..

      Баба захитала головою скорботно – ні, ні…

      – Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав. Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…

      Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.

      – Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від прокльонів СКАЧАТЬ