Душа окаянна. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тяжко хворої Марти, біля престолу зачитував, навіть до Лаври в Київ помин подав. А Марта гасне, мов свічка на вітру, тріпотить життя в її тілі молодім. І страшно, страшно панотцеві протоієрею не стільки дочку втрачати молодшу, скільки пана полковника Ковальського, отакого зятя. Він вже заради Марти попустив їй і пост, і корівне велів для неї варити, й курку зарізати. Та де там, не хоче нічого, відвертається, та й несе Уляна назад і кашу молочну, й відвар курячий тривний.

      – Не хочуть панночка, – трохи не плаче прислужниця у відповідь на мовчазне запитання господареве. – Шепочуть, що помирати зібрались.

      Отець Сава почервонів від люті.

      – Я їй помру, душі окаянній, я їй зараз так помру! Неси все назад!

      Дівчина розгублено заблимала очима.

      – То ж не їдять!

      – Неси!

      І знову крик навісний та могутній лунав у принишклім було від нещастя будинку, до доньчиної спочивальні вривався Красногляд, вимагаючи, щоб Марта їла. А та тільки позиркувала байдуже й одночасно вороже та відверталась до стіни, аби батька не бачити.

      На захист дочки кидалася Васса.

      – Ну чого ти займаєш дитя, Саво? Невже ж не бачиш, що їй і так зле? Чи замало того тобі, що вже наробив?

      Красногляд боляче вхопив її за руку, змусивши Вассу тихо зойкнути, й просичав у змарніле лице:

      – А чи не занадто ти, матінко, хвоста розпустила за цей час? Давно я тикав тебе пикою об одвірки? Ти що хоч роби, а Марта до Різдва повинна одужати, і без отих дурниць про небажання жити.

      Марта обернула до нього бліде лице з порожніми очима.

      – Пустіть! Не чіпайте мами! З’їм я ваше кляте м’ясо.

      Отець Сава всміхнувся.

      – Оце вже інша розмова!

      І Марта їла ту молочну кашу, давилась тією куркою, і все заради матері, аби не чіпав її батько, а саму ж нудило від самого погляду на їжу. Так і миналися дні. Марта почала поволі убиратися в силу, чи то молебнями вимолена та поминами в Києві, а чи материнською гарячою та слізною молитвою, а чи, може, то навари густі тривні ставили її на ноги. Потроху, поволі хвороба відступилася, й за три дні до Різдва почала Марта виходити зі своєї спочивальні, сідала біля вогнища у світлиці й мовчки сиділа там, мов не жива. Та вона й справді вже не відчувала себе живою, наче те дитя ненароджене, вбите злісною батьковою рукою, забрало з собою і її життя. Кровиночка рідненька, воно ще снилося їй довгими зимовими ночами, біляве та сірооке, у Микиту, воно й усміхалось, і простягало до неї свої крихітні рученята, і Марта теж тягнулася до нього, жадібно вдивлялася в дитячі риси, шукаючи в них щось своє. Але хтось забирав її немовля, дитя зникало в темряві, а з темряви тієї раптово випливало лице батька – страшне та люте, і Марта прокидалася від власного крику.

      А будинок у той час, немов вулик гудів. Отець Сава з нервовістю готувався до приїзду високого гостя. Марта тільки байдужим оком косувала на усі ті приготування, потайки, від душі бажаючи тому полковникові заблудитися десь у полі дорогою від Батурина до Диканьки та ніколи не увійти в цей дім СКАЧАТЬ