Душа окаянна. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ материнських грудей, до сорочки її, вишитої маками, від якої пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дівчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колін, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо погане передчуття шматувало немилосердно її серце, саму її душу.

      Так і просиділи вони годину, а може, й усі дві, допоки Васса не поцілувала її ясне чоло та не промовила:

      – Донечко, ти б попоїла.

      Марта хитнула головою.

      – Ні! – прошелестіла, мов вітер у листовинні.

      – Не можна так, – заперечила Васса, поцілувавши Марту знову. – Ти ж не сама тепер, люба, майбутня дитинка в тобі, ти маєш дбати про неї. Ну, лебідонько, може ж, пиріжечка з капусткою, га?

      Марта зітхнула.

      – Давайте.

      Пожувала вона той пиріжок, випила ще кухоль киселику вишневого, коли в двері застукали й почувся перестрашений голос Улянин.

      – Батечко Сава приїхали, якусь бабу привезли.

      Марта трохи не похлинулась, поглянула на матір, а та, як Уляна сказала «бабу», пополотніла й часто та дрібно захрестилась. За дверима почулась важка хода дорідного батька. Ось уже він відчиняє двері, й вимальовується на порозі його дужа постать. Похмурим, недобрим поглядом обвів Красногляд Мартину спочивальню, сковзнув байдуже по заціпенілій дружині й зупинився на дочці. Марта закам’яніла, відчуваючи, як холоне серце від ненависті до цієї людини, яка, давши їй життя, намагалась учора його відібрати, задушити попівськими руками. Та хай би вже душив, не боялась вона смерті, нічого вже не боялась.

      Ступив отець Сава мовчки до доччиної спочивальні, а за ним ускочила вертка баба з хитруватими темними очицями. У сірій свитці, довгій синій спідниці та в гарному синьому очіпку, немов господиня, увійшла до Мартиної спочивальні, кинула на стільчик клунок з потертої шкіри й вп’ялася в лице Марти пильним поглядом. Потому мовчки підійшла ближче, торкнулася холодним пальцем підборіддя ніжного лиця дівочого, покрутила в різні боки.

      – Либонь, і справді важка, – промовила до панотця низьким, мов чоловічим, голосом, і без того похмуре лице батька спохмурніло ще дужче. Він недобре позирнув на Марту, та сказати й слова не встиг, бо ожила раптом заціпеніла Васса, сплеснула розпачливо руками, зойкнула, мов від болю, й кинулась навколішки до ніг чоловіка.

      – Не губи, батечку, рідне ж онуча, – заголосила тужно, розхитуючись головою та хапаючи чоловіка за поділ чорної ряси.

      Отець Сава роздратовано відступився.

      – Не галасуй, Вассо!

      – Гріх же який, ти ж ієрей Божий!

      – Замовкни, жінко!

      – Змилуйся, – волала все заплакана Васса, принижена та нещасна, навколішках перед хмурим чоловіком. – Не вбивай живу душеньку, батечку, не бери гріха страшного на душу, ти ж ієрей, як служити будеш, убивши власне онуча?

      Вгодоване лице Красногляда почервоніло.

      – Цить! – СКАЧАТЬ