40 днів Муса-Дага. Франц Верфель

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на це очі? Правда, майно депортованих було наказано здавати в скарбницю. Але влада добре знала, що не в змозі реалізувати свої законні домагання і що їй вигідніше підтримувати службову запопадливість виконавців її наказів.

      У той час, як у селамліках, кав’ярнях, лазнях та інших громадських закладах місцева інтелігенція, інакше кажучи, ті, хто звик читати газети, маючи певний запас іноземних слів, не ходив у стародавній турецький театр тіней – Карагез, зате подивився в Смирні чи в Стамбулі кілька французьких комедій, та до того ж ще й знав імена Бісмарка[45] і Сари Бернар[46], – в той час, як цей «освічений», цей прогресивний середній клас беззастережно приймав антивірменську політику Енвера, проста турецька людина, чи то з міських низів, чи селянин, поводилалася зовсім інакше. Часто мюдір, котрий привіз до села наказ про депортацію, дивився, не вірячи власним очам, як турки та вірмени збиралися юрбою та плакали разом. Траплялося йому з подивом спостерігати і таке видовище: біля вірменського будинку плаче сім’я сусідів-турків і не тільки напучує благословінням «Бережи вас Аллах» застиглих у скорботі вигнанців, котрі не озираючись, із сухими очима переступають поріг старого свого будинку, але і дає їм у дорогу їжу, обдаровує такими цінними дарунками, як коза або в’ючний мул. І мюдіру доводилося часом бачити, як така турецька родина йшла з депортованими багато кілометрів шляхом вигнання. Бувало, одноплемінники мюдіра кидалися до його ніг і благали:

      – Залиш їх із нами! Вони – не нашої віри, але вони – хороші. Вони нам – брати. Залиш їх із нами!

      Але що з того? Навіть найтерплячіший мюдір погоджувався на це хіба що в одному чи двох безіменних, глухих селах, таємно даючи можливість цим крихтам знедоленої раси животіти під загрозою смертельного страху.

      І ось вони йшли, спотикаючись, сільськими стежками, звертали на колісну дорогу, зливалися на путівцях із іншими вигнанцями, щоб через багато днів вийти нарешті на широке шосе, що веде через Алеппо на південний схід, у пустелю. Монотонне човгання мільйонів ніг, якого Земля не чула споконвіків.

      Похід цієї армії страждальців планувався і був здійснений із пекельно стратегічною передбачливістю. Про одне лиш забули закулісні стратеги: про постачання цієї армії. У перші дні ще видавали трохи хліба та булгура[47], але тоді ще не вичерпалися власні запаси депортованих. У ті перші дні кожен дорослий вигнанець мав право отримати в онбаші (так називався каптенармус, унтер-офіцер ешелону) дванадцять пара[48], – належні йому за законом гроші. Однак більшість відмовлялася звертатися з такою вимогою, боячись накликати на себе ненависть всесильного підстаршини. До того ж при тодішній дорожнечі за дванадцять пара можна було в кращому разі купити кілька апельсинів або куряче яйце.

      Час від часу дедалі виснаженішими ставали обличчя, все нечіткішим мільйонний крок. Незабаром із нутра цієї повзучої СКАЧАТЬ