40 днів Муса-Дага. Франц Верфель

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ то болотяними манівцями Анатолії. А чи не проклинають його зараз рідні та близькі, чиї тіла розривають на частини снаряди в Аргонні, на полях Поділля, Галичини, на морях і в повітрі? Хіба нескінченні потяги з пораненими не менш страшне видовище, від якого не можна не волати? Хіба у поранених і вмираючих німців не такі ж, як у вірменів, очі? У Лепсіуса паморочиться в голові від утоми і від музики яничарів, в яку він занурюється все глибше і глибше.

      У писклячу, навіжену музику вриваються нові звуки, громоподібний гул, що дедалі посилюється. Він лине з неба. Турецька ескадрилья кружляє над Стамбулом, скидає хмарки прокламацій, що пурхають у повітрі. Йоганну Лепсіусу ясно – хоч він і не знає чому, – моноплани, що ширяють у небі, – це втілення первородного гріха, вінець гордині людської. Він блукає в істині, що відкрилася йому, як у величезному палаці, як у Міністерстві внутрішніх справ. Горять, тріпочуть завіси, і йому згадується одне місце в Одкровенні Святого Івана, яке процитує він у своїй майбутній проповіді: «На вигляд свій сарана була схожа на коней, що налаштовані для бою… На ній були панцери, гейби обладунки залізні, а шум від крил її – гуркіт від колісниць… У неї були хвости, мов у скорпіонів, і в хвостах її були жала; а влада її була – шкодити людям п’ять місяців».

      Лепсіус здригається переляканий: треба знайти нові засоби та шляхи. Якщо німецьке посольство не в змозі нічого зробити, може, австрійський маркграф Паллавічині, особа видатна, буде вдатнішим? Він міг би пригрозити репресіями, адже мусульмани Боснії – австро-угорські піддані. Так, іспанські попередження були надто м’якими. Але ще мить – і до Лепсіуса наближається Енвер-паша, а на устах його та ж незабутня посмішка. Сором’язлива? Ні, це не те слово, так не назвеш цю чи то хлоп’ячу, чи то дівочу усмішку великого вбивці. «Пане Лепсіус, ми будемо дотримуватися політики, що відповідає нашим інтересам. Перешкодити нам може тільки держава, яка вища за всі інтереси і не замішана в жодну гидоту. Якщо ви знайдете таку державу в дипломатичному довіднику, то дозволяю вам знову з’явитися до мене в міністерство».

      Лепсіуса морозить, трясе, як у лихоманці, так, що жінки, котрі сидять поруч із ним у покривалах, підіймаються і, лякливо озираючись, йдуть. Слуга Божий цього не помічає, йому спав на гадку сумний здогад: нічого більше зробити не можна. Допомоги чекати нізвідки. Істина, яку ще кілька тижнів тому збагнув священик Тер-Айказун у Йогонолуку, відкривається зараз і пастору Йоганну Лепсіусу: «Мені залишається тільки одне – молитися».

      Повз нього рухається святкова галаслива юрба, лунає жіночий сміх і дитячий вереск. Натовп прибуває до військового оркестру, а священик, склепивши повіки, то хитає головою, то молитовно складає руки або уявляє, що робить це. Але в душі вже звучить: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»

      Але що сталося з «Отче наш»?! У кожному слові чаїться безодня, яку поглядом не охопити. Уже при слові «наш» або «ми» втрачаєш голову. Хто має право ще вимовити СКАЧАТЬ