Книга змін. Андрей Цаплиенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до дніпровських берегів. Вони діяли чітко. Як годинниковий механізм. У рухах їхніх рук не було ні суєти, ні страху, ні емоцій. Вони виконували завдання. Це завдання було простим – зробити пролом у рядах блискучих чорних шоломів, що стояли перед натовпом. Ті, хто кидав каміння, підходили ланцюжком, прикриваючись щитами, серед яких було чимало трофейних. Ліва рука на плечі товариша, який іде попереду, права тримає щит над головою. «Раз, два, раз, два!!!» – бадьоро покрикував командир цієї групи. Вони йшли вперед без страху, мов легіонери, які штурмують городище варварів, хоч одноманітністю почорнілого від кіптяви одягу та зброї не вирізнялись. А коли легіонери опинилися прямо перед лінією техніки, що горіла, з’явилися прапороносці з синьо-жовтими прапорами. І люди, які виколупували плитку, вишикувались у ланцюг. Це була справжня армія революції. Вона мала серйозний намір перемогти.

      І тут я почув виляски пострілів. Стріляли з боку барикади, утвореної остовами згорілої техніки. Хтось зігнувся, ніби зламане навпіл дерево. Хтось упав на коліна, затуливши обличчя руками. Пальці рук майже чорні від кіптяви. І ось між чорними й зашкарублими, як коріння старого дуба, пальцями сочиться червона рідина. В’язка, як олійна фарба. Я не вірю до кінця, що то кров. Я не можу повірити, що то кров, бо це відбувається в Києві, у центрі столиці, саме там, де я нещодавно прогулювався з сім’єю і думав про найдивовижніше і найспокійніше місто у світі. А до чоловіка з кривавою маскою замість обличчя вже підбігають люди в помаранчевих жилетах і зелених касках часів Другої світової. І обличчя під касками теж із тих часів, такі ж закіптюжені та втомлені. І тільки за червоними хрестами на шоломах можна зрозуміти, що це медики.

      У вусі працює підслушка:

      – Не кажи, що внутрішні війська застосували пластикові кулі. Це неправда, МВС спростовує.

      Я не знаю, що там спростовує МВС, але я бачу на власні очі, як побиті й покалічені міліцейським пластиком люди падають на холодну, ще не виколупану революційною армією бруківку, додаючи до сіро-білих відтінків бунтівної зими артеріальні тони червоного. Миготять зелені каски, помаранчеві жилети, змішуються з димом. Закіптюжена, тверда, мов камінь, рука насипає мені в долоню пластмасові сірі кульки. Дріб, заряджений у спецпатрони для спецрушниць, з яких по натовпу палять спецпідрозділи. Гуркіт стоїть неймовірний. Я не хочу війни, але я бачу її привид і чую у вухах добрий, спокійний голос, що обіцяє простий спосіб, як її можна уникнути. До ефіру п’ять хвилин. На долоні сірий бісер пластикових куль.

      – Не варто казати, що вони стріляють, адже травми несуттєві. А ти знаєш, скільки хлопців із міліції вони відправили в лікарню своїми каменюками? Ти бачиш, їм потрібна кров!

      Я стиснув долоню в кулак і знову розкрив її. Звичайні сірі пластикові кульки. Голос у навушниках просить мене назвати білим не чорне, а всього лише сіре. І, якщо добре подумати, не те щоб «назвати», а радше «не назвати», що істотно змінює справу.

      – Ага, СКАЧАТЬ