В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова

Чтение книги онлайн.

      Жахливий, жахливий голод був.

      Моя люба тітонька, зовсім маленька тоді ще, також жила в Узбекистані в евакуації зі старшою сестрою Сонею, братиком Михайликом і мамою. Вони також теплушками дісталися до Ташкента, а потім пішки прийшли в аул. Мама Михайлика, Фаїнки та Соні почала працювати на бавовняному полі. У полуденну спеку, коли всі відпочивали в затінку, вона і ще одна така ж мужня мама, долаючи п’ять і більше кілометрів, бігли додому, щоби принести дітям казанок казенного плову.

      Маленький Михайлик почав ходити. У нього були криві ніжки і великий живіт. Ясна річ, через рахіт. Замість панамки або тюбетейки він носив на голові алюмінієву мисочку. Так-так, звичайну стару, пошкрябану і пом’яцкану мисочку. Вранці Михайлик вставав з матрацика в самій сорочці, босоніж, починав обхід сусідів. Він безстрашно шкандибав повз злостивих худих собак туди, де пахло їжею. Підходив до вогнища у дворі, обома ручками знімав з голови миску і мовчки тримав перед собою. Йому накладали туди нехитрої їжі, мовчки, не питаючи, чий він, звідки, якої національності. Михайлик там же вилизував мисочку, знову надівав її на голову і чимчикував далі. Так він вижив.

      А в його сестри, моєї любої тітоньки, семирічної тоді Фаїнки, трапилася страшна хвороба півдня, малярія. Фаїнка лежала весь день у дворі на курпачі, і її трусило від холоду. За сорокаградусної спеки вона була закидана всім ганчір’ям, яке було в домі. Одного разу у двір в якихось справах зазирнула стара узбечка і побачила синю вмираючу дівчинку, все зрозуміла, мовчки підняла Фаїнку і, допомагаючи їй, слабкій, обома руками, повела за собою. Фаїнка почувалася так погано, що їй було все байдуже. Проходячи мостиками над ариком, узбечка раптом опустила руки і різко штовхнула Фаїнку в крижану воду. Відтак швидко допомогла дівчинці вибратися. З того дня Фаїнку більше не трусило. Узбецька бабуся, котра російською навіть слова «дякую» не розуміла, приходила потім знову, приносила їжу та гіркі трави для Фаїнки, знаками показувала, як розтовкти, як пити. Хто вона була, та жінка з чужою мовою, чужою релігією, запитати ні в кого.

      А тим часом батько Фаїни, Соні та Михайлика лежав у госпіталі з важким пораненням потилиці. Його дивом врятували військові польові хурурги. І ось чудасія. Коли і Фаїнка, і Михайлик, і старша сестра Соня переїхали з дітьми та онуками до Австралії, у Соніного сина раптом народилася дитинка без шкіри на потилиці. Доношена, здорова дитинка. Але шкіри на потилиці не було. І доки чекали на операцію, Соня поїхала до однієї аборигенки, дикої, кудлатої і, як там казали, могутньої. Та поводила руками над хлопчиком і забурмотіла собі щось під ніс хрипким каркаючим голосом. Онук аборигенки переклав, що хтось із предків на війні був поранений у голову. В потилицю.