Свята Марійка. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів нема! Параска набрала номер чоловіка:

      – Ти де?

      – У нас сьогодні змагання з волейболу, хіба забула?! – перекрикує ґвалт у спортзалі Андрій. – Я буду пізно! І Сашко зі мною! Щось трапилось?

      – Я ключі забула!

      – Ну, тоді… Приходь до нас!

      – Ні, я краще почекаю у Мірки, – Параска не захотіла повертатися у дощ до школи.

      У Мірчиній квартирі пахло львівською кавою, чувся веселий жіночий сміх.

      – Привіт, ти не сама? – Параска ніяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… під дощ потрапила.

      – Проходь! Знайомся, це – Кеті, моя подруга, колишня співмешканка по гуртожитку. Ми десять років не бачились! Кеті щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому місті, уявляєш?!

      – Ти нас іще не познайомила… зі своєю мамою, – яскраво-руда американка манірно, наче кішка, підвелася зі стільця. – А уже торохтиш і торохтиш, немов сорока, пізнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.

      – Та із якою мамою?… – раптом зніяковіла Мірка. – Це моя сусідка, моя найкраща подруга Па… Памела, – підморгнула раптом Парасці, але так, аби було непомітно для Кеті.

      Посоромилась?…

      – Памела? Гарне ім’я, але вам… чи то – тобі, якось не личить.

      Параску раптом кинуло у жар.

      – Та то Мірка пожартувала, ніяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.

      – Аж так? Креативненько! Крейзі, як у нас в Америці сказали б.

      – Як є…

      – А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комільфо, тож я тепер Кеті!